Федько-халамидник
«Федько-халамидник» — оповідання українського письменника, політичного та громадського діяча Володимира Винниченка, написане в 1911 році.
Федько-халамидник | |
Стаття у Вікіпедії | |
Роботи у Вікіджерелах |
Цитати
ред.Це був чистий розбишака-халамидник. Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька.[1] |
Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці.[1] |
Битись з ним і не пробуй, — перший по силі на всю вулицю.[1] |
А Федькові ввечері вже прочуханка. Але й тут Федько не як всі діти поводиться. Він не плаче, не проситься, не обіцяє, що більше не буде. Насупиться і сидить. Мати лає, грозиться, а він хоч-би слово з уст, сидить і мовчить.[2] |
— А кляте-ж яке, а кляте! — сплескує руками мати, — хоч-би ж попросило тата, хоч-би заплакало. Камінь, а не дитина! Сибіряка якийсь…[2] |
Він за ремінь не сердиться, — він розуміє, що так і треба. Але й три копійки бере, бо справді не брехав. Якби він схотів, то міг-би одбрехатися, але Федько брехати не любить. Не любить також Федько й товаришів видавати. Батько й за це Федька хвалить, а мати так само сердиться.[3] |
За все бити не можна. За що бити, а за що й хвалити…[3] |
Толя був син хазяїна того будинку, де вони жили. Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця і соромливо посміхався своїми невинними синіми очима. Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав.[3] |
Щоб ти не смів підходити до нього, мурло ти репане. З свинопасами тобі гратись, а не з благородними дітьми. Нещастячко ти моє! І за що мене бог покарав таким сибірякою.[4] |
Я тобі, паршивцю, скільки раз казав: не смій з панами водитися. Не кумпанія вони тобі.[4] |
Толя теж заховався-б кудись, але мама заборонила йому сидіти біля вікна і через те Толі страшенно кортить ще посидіти й подивитись.[5] |
Толі холодно і страшно, але він не хоче, щоб його звали бабою.[6] |
Ввечері Толя хворий, гарячий лежить у постелі, а Федька кладуть на стілець і луплять.[6] |
Зовсім не «тато», а «папа». А потім, що-ж тут такого, що у його папи більший живіт, ніж у їхніх тат? Бо його папа багатий, от і все. Толя їм нічого все-ж таки не сказав, він був хлопчик делікатний, вихований. Федько, той, якби зачепили його тата, зразу-б грубості почав говорити, а то й битись поліз-би.[7] |
Зблизька річка здавалась ще чуднішою. Видно було, як помалу, тяжко йшла крига. Лід тріщав, лускався, крижини лізли одна на одну, чисто було схоже на те, як женуть великий гурт волів.[7] |
А Федько, справді, щось надзвичайне виробляв на річці. Він то повз на животі по тонких крижинах, то впирався палицею і перестрибував через водяні латки, то бігав з кінця в кінець криги, не маючи виходу. Здавалось ось-ось налетить на нього ота кучугура криги, зітре, зімне й сліду не зостанеться од комашинки хлопчика. Але комашинка якимсь чудом ловко видряпувалась на самий гребінь кучугури, скоренько з'їжджала з неї і бігла знову з крижини на крижину.[8] |
Дорослі легше зідхають і, хитаючи головами, лають Федька-халамидника. Але в лайках нема ні злости, ні досади. Ловкий хлопчак, що й говорити. Як пробрався, собака, га?[9] |
Така маленька комашинка, а як вона ловко, безстрашно обдурювала величезні шматки льоду, що з тріском лізли на неї, немов збирались розчавчити нахабне живе створіння, як це створіння топтало ту сіру купу криги і ще навіть часом вимахувало своєю малюсінькою паличкою.[9] |
Толя опинився сам серед страшних, холодних крижин, які всі ворушилися, лізли одна на одну, тріщали, крутились. На березі щось кричали, бігали, Толя розтерявся: хотів бігти назад, але не можна — перед ним ціла смуга води. А ззаду суне величезна скеля льоду. Вона наче спеціяльно хоче налізти на Толю, так ввесь час напирає на його кригу. Толі зробилось страшно. В руки стало якось дуже холодно, ноги ослабли і сковзались по льоду. Хотілось упасти на лід, притулитись до нього всім тілом і кричати, кликати на поміч. Але він і те боявся зробити. Тільки стояв і тихенько став плакати.[10] |
— Встава-ай!! — ревнув батько й шарпнув сина за руку; але рука була така гаряча, а лице сина було таке дивно спокійне, що батько кинув ремінь і нахилився до Федька. Федько вже нічого не чув і не бачив. А через три дні він лежав мертвий. Разів зо два він приходив до пам'яти, питав, чи били Толю, щось бурмотів і знов падав непритомним.[11] |
Коли Федькова труна сховалась за рогом вулиці і не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутився на одній нозі і побіг гратися з чижиком. Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька.[12] |
Примітки
ред.- ↑ а б в Федько-халамидник, 1927, с. 195
- ↑ а б Федько-халамидник, 1927, с. 199
- ↑ а б в Федько-халамидник, 1927, с. 200
- ↑ а б Федько-халамидник, 1927, с. 201
- ↑ Федько-халамидник, 1927, с. 202
- ↑ а б Федько-халамидник, 1927, с. 204
- ↑ а б Федько-халамидник, 1927, с. 207
- ↑ Федько-халамидник, 1927, с. 211
- ↑ а б Федько-халамидник, 1927, с. 212
- ↑ Федько-халамидник, 1927, с. 214
- ↑ Федько-халамидник, 1927, с. 222
- ↑ Федько-халамидник, 1927, с. 223
Джерела
ред.Винниченко В. К. Федько-халамидник // Вибрані твори. — Київ: Держ. вид-во України, 1927. — С. 195–223. — (Дитяча бібліотека українських письменників).