Филипович Павло Петрович

	Филипович Павло Петрович
	Стаття у Вікіпедії
	Роботи у Вікіджерелах
	Медіафайли у Вікісховищі

Павло́ Петро́вич Филипо́вич (1891—1937) — український поет і літературознавець, перекладач з французької та латинської мов, педагог.

У Вікіцитатах є статті про інших людей з прізвищем Филипович.

Цитати

З curriculum vitae П. П. Филиповича (24 травня 1925 р.)

З осени 1921 р. до весни 1923 р. читав курс історії українського письменства в Київському археологічному інституті. 31 вересня 1921 р. читаю лекції в Київському інституті народньої освіти (курси «Історія української] поезії», «Історія новітнього українського] письменства»). В літературному семінарі підвищеного типу керую секцією шевченкознавства. В ІНО ж мав такі адміністративні посади: у 1923/[19]24 навч[альному] р[оці] секретар факпрофосвіти і потім секретар бюра, з осени 1924 р. до цього часу — член правління Київського ІНО^[1].

З 27.11.1919 р. до цього часу — науковий співробітник ВУАН (Комісії для видавання пам'яток новітнього українського письменства). 1923 року був командирований від ВУАН до Петрограду, де, крім збирання матеріялів про Котляревського та інш[их] (частину обробленого матеріялу вже видрукувано), розпочав у Центральній бібліотеці російської драми складання окремого карткового каталога українських п'єс (див. «Бібліологічні Вісті», 1923, № 3, 50-51 ст[ор]. і «Червоний Шлях», 1923, № 8, 302 с[тор].)^[1].

Працював по культосвітній лінії в спілці Робос, 1921 р[оку] входив в комісію по організації «тижня освіти» і виступав з промовою на тему «Бережіть книгу» в театрі Лук'янівського Народнього дому, 1922 р[оку] виступав з промовою на Шевченковому святі, 1923 р[оку] на святі 1 Травня («1 Травня і письменство»), керував гуртком учителів при СПІЛЦІ, що вивчав укр[аїнське] письменство^[1].

Був одним з фундаторів і секретарем Історично-літературного т[овариства] при ВУАН (доповіді: «Шевченко й романтизм», «Короленко в укр[аїнських] перекладах», «Барб'є й Беранже в лектурі Шевченка», «Куліш і Гомер: композиція Кулішевої "Орисі"», «Шевченко й декабристи», «Шевченко й Гребінка», «Генеза Франкової легенди "Смерть Каїна"»^[2].

З поезії

«Земля і вітер» (1922)

	Єдина воля володіє світом, Веде в майбутнє нас єдиний шлях, Ми умремо з єдиним заповітом В непереможних і міцних серцях. («Єдина воля володіє світом…» // С. 49.)
	Ця цитата була обрана цитатою дня 2 вересня 2016 року.

Хтось не зводив жовтого зору,
Кликав вітер і сіяв жах
І на чорнім коні Ленору
Без упину мчав у степах.

(«Він тікав і дививсь і знову…» // С. 49.)

І впала туга, мов тяжка кирея,
Коли відразу я спинив коня.
Не чорний крук злетів до Прометея —
Довбала ніч криваве серце дня.

(«Тремтіла тінь, і вечоріли хмари…» // С. 51.)

А там, в вигнанні,
Глузують Юди:
«Це дні останні,
Ви вже не люде».

(«Гризти залізо…» // С. 53.)

Пролетіли огненні бджоли
Між зелених полів людських.
Заклинаю вас, тихі доли,
Не пускайте до себе їх!

(«Заклинаю вітер і хмари…» // С. 56.)

Я — робітник в майстерні власних слів,
Та всі слова я віддаю усім.
Будую душі, викликаю гнів,
Любов і волю вводжу в кожний дім.

(«Я — робітник в майстерні власних слів…» // С. 60.)

Нехай архангел у труби трубить —
Мерці не встануть з одвічних трун,
І тільки сонце усе голубить,
Огненноокий німий чаклун.
І зійдуть тихо зелені трави,
Зростуть між ними квітки малі,
І перекажуть слова ласкаві
Від тих, що в чорній лежать землі.

(«Нехай архангел у труби трубить…» // С. 61.)

Хай моляться зоряній ризі,
Земля підо мною чи кінь?

(«Не смуги золото-сизі…» // С. 62.)

На стелю неба чорного бика
Загнали змії сині та огняні,
І він лежить і той табун склика,
Що унизу темніє на поляні.
Зникають змії — і блищать на мить,
А бик реве від болю і тривоги.
Не диха вітер, а земля мовчить,
Жде буйних сліз, жде світлої підмоги.

(Гроза // С. 62.)

Синіє сніг, і стеляться розмови,
Мов ніжні тіні ясних вечорів…

(«Синіє сніг, і стеляться розмови…» // С. 70.)

«Простір» (1925)

Не вірте мрійникам, не слухайте померлих!
Борвієм, пристрастю і згагою степів,
Тугóю темною і буйними дощами
Життя несеться над усіми нами
І вимагає ладу і пісень.
І прокидається мелодія щаслива
На дні тривожної і тоскної душі,
І сам здивуєшся, почувши власний витвір,
І хтось впевнятиме, і ти йому повіриш,
Що це незнана пестила тебе!

(«Кому не мріялось, що є незнана Муза…» // С. 92.)

Навчись і ти, коли прийде твій день,
Віддать усім прозорий мед любові,
Приваблюючи фарбами пісень
Мандрівників далеких, випадкових.
І непомітно передай вікам
Оті пилини сховані насіння.
Смерть не мине, і ти загинеш сам,
Та безліч раз зійдуть твої творіння.

(«Закликав червень чарівну теплінь…» // С. 105.)

Поза збірками

І та, що їй цілуєш ніжно руки,
Забуде все, —
Вітри холодні горя і розлуки
Життя несе.

(Кримська елегія // С. 117.)

Джерела

Филипович Павло. Поезії. — К.: Радянський письменник, 1989. — 196 с.
Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3

Поділіться цитатами з вашими друзями:

[Автобіографії—2015——414-1] а ^б ^в Автобіографії, 2015, с. 414

[Автобіографії—2015——415-2] Автобіографії, 2015, с. 415

[1]

[2]