Франц Фанон
Франц Омар Фанон (фр. Frantz Omar Fanon; 1925—1961) — мартиніканський психіатр, філософ і революціонер. Теоретик деколонізації та марксизму.
| Франц Фанон | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати ред.
Кожне покоління має у відносній темряві знайти своє покликання, виконати його або зрадити.[1] |
Говорячи конкретно про Європу, заявляємо, що вона розжиріла на золоті та сировині з колоніяльних країн — Латинської Америки, Китаю, Африки. Вежа європейського багатства височіє поряд з цими континентами, що вони протягом століть служили точками відправки до цієї самої Європи діамантів і нафти, шовку й бавовни, лісу й екзотичних виробів. Європа буквально є творінням «третього світу». Багатства, в якому вона задихається, вкрадене у народів, що розвиваються. Порти Голландії, доки Бордо та Ліверпуля, що спеціялізувались на работоргівлі, своїм розвитком завдячують мільйонам переміщених рабів. І коли від керівника європейської держави ми чуємо заяву, що виголошується з покладеної на серце рукою, про те, що він повинен прийти на допомогу нещасним народам, що розвиваються, ми не вклоняємось на знак подяки. Зовсім ні. Навпаки — ми кажемо до себе: «Це справедливе відшкодування, яке належить нам за правом». Тому ми відмовляємось приймати допомогу країнам, що розвиваються, як «благодійність». Ця допомога повинна підтверджуватися подвійним усвідомленням: усвідомленням колонізованими, що це їм належить, і усвідомленням капіталістичними державами, що вони мають платити.[3] |
|||||
| — «Про насильство» — перший розділ книги «Гнані і голодні», 1961 |
Збройна боротьба мобілізує народ, себто вона спрямовує його в єдиному напрямку, з якого немає повернення. Мобілізація мас під час визвольної війни викликає у свідомості кожного розуміння причетности до загальної справи, долі нації, спільної історії. […] Навіть якщо збройна боротьба була символічною і навіть якщо її було згорнуто внаслідок швидкої деколонізації, народ має час переконатися, що визволення було справою всіх і кожного, і що керівник не має в цьому особливої заслуги. Насильство підносить народ до рівня керівника.[3] |
|||||
| — «Про насильство» — перший розділ книги «Гнані і голодні», 1961 |
Деколонізація — це завжди різке явище… Правду кажучи, її успіх полягає в загальній зміні соціальної структури від веху до низу.[4] |
Зародковий міський пролетаріат є відносно привілейованою групою. У колоніальних країнах робітничий клас має що втрачати… водії трамваїв, таксисти, шахтарі, робітників верфі, перекладачі, медсестри… є елементами, які через їх привілейоване становище в системі, насправді є своєрідною буржуазною фракцією…[4] |
Міські жителі одягаються як європейці, говорять європейськими мовами, працюють разом з європейцями, навіть іноді живуть у тому самому районі, що й європейці. Селянські маси вважають їх зрадниками, які відкинули все, що належало їхній національній спадщині… оскільки міські жителі роблять все, щоб стати частиною колоніальної системи.[4] |
Примітки ред.
- ↑ Аджемоґлу Д., Робінсон Д. Чому нації занепадають. Походження влади, багатства та бідності. 2-ге вид., випр / Пер. з англ. і наук. ред. О. Дем'янчука. ‒ К.: Наш формат, 2017. ‒ С. 325.
- ↑ Joia S. Mukherjee, An Introduction to Global Health Delivery, p. 6.
- ↑ а б Про насильство. Франц Фанон
- ↑ а б в Adam W. Jelonek. Korzenie intelektualne i ideologiczne ruchu Czerwonych Khmerów