Цензорка (фільм, 2021)

«Цензорка» (словац. Cenzorka, англ. Censor) робочі назви 107 матерів (англ. 107 Mothers), Цензори (англ. Censors), та Оберіг (англ. Amulet) — російськомовний художній фільм 2021 року словацького режисера Петера Керекеша, знятий у копродукції Словаччини, Чехії та України. Фільм став дебютною художньою повнометражною стрічкою для режисера.

Цитати про фільм

З інтерв'ю режисера Петера Керекеша

Все почалося з поїздки мого оператора Мартіна Коллара до Китаю. У нього була пересадка, напевне, в Абу-Дабі. Шість годин в аеропорту. Він мав себе чимось зайняти. Зазвичай, коли чоловіки самі в аеропорту, ми дивимося жіночі глянці. Мартін гортав Elle, Vogue чи Marie Claire і помітив, що всі жіночі зображення замальовані вручну. Знаєте, таким товстим чорним шаром фарби. Отже, хтось навмисне замалював усі декольте та міні-спідниці. Мартін сфотографував журнал і показав мені.

Коли нас відібрали на Венеційський кінофестиваль, я був дуже щасливий. Було ясно, що ми можемо покататися великими кінофестивалями, а за рік я мріяв про українську прем’єру на Одеському кінофестивалі. І потім зробити показ в Одеській колонії. Це були плани на серпень 2022-го. А потім почалося блядське повномасштабне вторгнення, яке зруйнувало життя тисяч людей та плани мого фільму.

Ми дещо змінили їхні злочини, але залишили основу. Це був наче карнавал, коли ти вдягаєш маску. І коли ти у масці, ти можеш казати що заманеться. Можеш сказати правду. І ці жінки погодилися на ці умови. Вони змінили імена чи місця чи знаряддя вбивства, — те, що важливо для суду, — але залишили емоції.

Ми почали пошуки. Коли ми прийшли у в’язниці Словаччини, всі боялися, що ми щось винюхуємо. Якщо кажеш, що ти документаліст, то це означає, що ти напевне збираєшся розкрити якісь корупційні схеми. Ми ж хотіли зробити фільм про кохання. Так опинилися в Україні у 2015-му. У нас тут багато друзів. Завдяки ним ми провели масштабне дослідження — відвідали 10 в’язниць. Були у Львові, у Києві, в Білій Церкві і завершили наш шлях в Одесі.

Перше, що мені спало на думку: «Боже, вау! Для когось це робота!». Уявіть, о 8 ранку ви приходите на роботу, де маєте замалювати довгі ноги та груди у 1000 примірниках Vogue. Мене зацікавили люди, які це роблять. Так ми вирішили зробити фільм про цензуру, але позитивний, з гумористичної, а не політичної сторони явища. Стало ясно, що лише цієї історії недостатньо для повного метру. Нам треба було три теми. Одна — цензура у глянцях. Друга — цензура в Ноллівуді, в Африці. Просто уявіть, що ви зобов’язані вісім годин на день віддивлятися гівняні фільми і ставити печатку, що з ними все ок.

Протягом зйомок нашими радницями були жінки навколо. Це в’язниця, ти ніколи не сам. Ти постійно бачиш сцену, але боковим зором спостерігаєш за іншими ув’язненими та охоронцями. І якщо ти бачиш, що вони захоплені тим, що відбувається, ти знаєш, що все добре. Якщо вони залазять у телефони, ти знаєш, що це було погано. Фактично, вони створили кіно. Я питав їх: «Що ви робите кожного дня?» І вони розповідали: «Ми робимо це і це. Коли хочемо розслабитися, вдаємося до цього».

Я планував зняти 25-30 хвилин про людей, які цензурують листи, бо ув’язненим заборонено мати Skype чи мобільні телефони. Тож, листи залишалися єдиним способом комунікації. Звичайно, переважно вони не пишуть про кримінальні справи. Вони пишуть своїм коханим, матерям та дружинам — саме у такому порядку. Ми знайшли неймовірні історії та матеріали. Гадаю, що я можу повернутися в Україну та зробити 12-серійний серіал лише про цензорів у тюрмах. Але в Одесі ми натрапили на Ірину Кірізєву, в яку я миттєво закохався. Ми почали розробляти її історію, яка швидко виявилася сильніша за інші.

У Словаччині та Україні збереглася назва «Цензорка». Тут вона гарно звучить. Але на міжнародному рівні це асоціюється з цензурою. Я не вмію робити політичні фільми й не бажав цього. Я почав думати над назвою і гортав свої нотатки. Мені спало на думку, що протягом розвідки, я опитав для фільму 107 жінок. Не всі з них матері, але назва звучала чудово. «107 матерів». Вона вбирала все.

У нас була неймовірна художниця з костюмів Поліна. Що ми зробили? Ми насправді майже нічого не змінювали, бо ці сукні справді там носять. Ірина також була у своїй справжній уніформі. Але що нам було важливо — це надати цим костюмам «нормальності». Тож, ми трошки модифікували їх. Поліна звернула увагу на їхні тапочки, які вони носили зі шкарпетками навіть влітку. Увиразнила фігуру, щоб ці дуже несексуальні мішкуваті сукні перетворилися на звичайний одяг. Трюк був у деталях. Хтось з жінок носив косинки, хтось ні. Це створювало особливу хореографію фактур у кадрі.

У фільмі є інтерв’ю з жінками, які вбили чоловіків чи партнерів, є інтерв’ю про загадку кохання, є інтерв’ю про заплутані стосунки, коли любов переходить в отруйні ревнощі. З іншого боку, є щось абсолютно святе. Це материнство. Були випадки, коли вони вбивали чоловіків, бувши вагітними. Вони мали від них дітей. Дітей, які схожі на цих чоловіків.

У фільмі лише ті люди, які погодилися. Ми нікого не примушували. Це була дуже цікава форма терапії для них. Коли ми завершили зйомки та збиралися, вони приходили до нас та казали: «Ні, ні, ні. Ви маєте продовжувати, тому що я повинна вам дещо розповісти. Я маю зізнатися». Гадаю, що ці сповіді були дуже важливими.

Я мріяв показати стрічку у в’язницях. Але з війною це стало неможливим. Венеція вбила б мене. Але, звісно, я відправляв лінки на фільм ув’язненим. Це вже щось. Але жіноча колонія в Одесі… Її розформували через ковід. Їх відправили до Харкова та інших міст і через це я втратив зв’язок. Але дотепер я у контакті з деякими героїнями. Одна з головних героїнь, Люба Васіліна, яка грала найкращу подругу Марини, за три тижні після початку вторгнення повідомила мені, що їде в Словаччину. Тож, я підтримував її тут разом з двома дітьми майже рік. До речі, вона відвідала словацьку прем’єру.