Єхануров Юрій Іванович

український політик, Прем'єр-міністр України (2005-2006)
(Перенаправлено з Ю.І. Єхануров)

Ю́рій Іва́нович Єхану́ров (нар. 23 серпня 1948, с. Белькачі, Учурський район, Якутська АРСР, РРФСР, СРСР) — український політик бурятського походження, з липня 2009 по лютий 2010 — перший заступник Глави Секретаріату Президента України, з грудня 2007 по червень 2009 — Міністр оборони України. У 2005–2006 — Прем'єр-міністр України. Народний депутат України 3-го, 4-го і 5-го скликань.

Єхануров Юрій Іванович
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати Юрія Єханурова

ред.
  •  

Унаслідок приватизації ми дійсно не отримали в особі нових акціонерів нових власників. Виявилося, що повинні бути не тільки якісь законодавчі рішення, а й відповідна корпоративна культура. Як це працює в усьому світі? Є власники компанії — акціонери, та є виконавчий апарат — менеджери, котрих наймають акціонери для управління компанією. Ще є наймані працівники, котрі повинні працювати згідно з укладеними з менеджерами контрактами. Усі ці три елементи повинні функціонувати окремо один від одного. У нас же все змішане. В Україні нараховується близько 20 млн. акціонерів, тоді як у Німеччині — тільки 4,5 млн. Іншими словами, таке величезне розпилення власності, яке у нас сталося, не дозволило сконцентрувати контрольні пакети акцій, такі необхідні для ефективного управління підприємством.[1]31 березня, 1999

  •  

Така модель стала наслідком рішення про сертифікатну приватизацію, тобто рішення про «роздачу майна». Тому коли сьогодні кажуть, мовляв, приватизація не дала ефективного власника, треба мати на увазі, що таке завдання навіть не ставилося тими, хто 1992 року визначав економічну політику. Таким чином, ми отримали безліч псевдовласників, але в нас так і не з’явилися організатори процесу консолідації пакетів акцій. Більше того, мільйони наших акціонерів навіть не знають, що вони мають право продати свої акції.[1]31 березня, 1999

  •  

В Україні є покупці. Але акції не купують тому, що в покупців немає довіри до економічної політики, до того, що влада не поміняється. З тієї ж причини люди, котрі накопичили гроші від торгівлі на базарі, не купують магазини, підприємства. Вони абсолютно не впевнені, що зможуть там працювати. Вони побоюються, що як тільки вони з намету на базарі перейдуть у стіни будівлі, там вишикується черга чиновників, котрі бажають отримати винагороду.[1]31 березня, 1999

  •  

Тут також треба мати на увазі такий елемент корпоративної культури, як здатність акціонерів домовлятися. У нас цього теж поки що немає. Акціонери замість того, щоб сісти за стіл переговорів і домовитися про взаємодію, приймають рішення або про скуповування контрольного пакету, або про продаж. Причому навіть якщо якась компанія придбала контрольний пакет, це не означає, що вона зможе повністю реалізувати свої права. Відразу ж набирає чинності наш могутній чиновник, котрому може просто не подобатися ця компанія. У результаті він її знищить.[1]31 березня, 1999

  •  

До речі, знаєте, у що вилилося рішення про обмеження кількості перевірок підприємств [1 перевірка на рік]: тепер перевіряючі приходять на підприємство й не йдуть звідти місяцями. Зараз менеджер будь-якого підприємства має фактично двох керівників — чиновника, з котрим він мусить домовитися, щоб жити, нормально працювати, та акціонера.[1]31 березня, 1999

  •  

Інша наша особливість — володіння великими пакетами акцій менеджерами, директорами підприємств. Оскільки менеджер одночасно є й власником (при прийнятті рішень на акціонерних зборах), і просто виконавцем, він не може уникнути «роздвоєння особистості». Якщо на Заході вітають придбання акцій працівниками, то для наших керівників головне — влада, незалежність від акціонерів. Директор зацікавлений зібрати блокуючий пакет тільки для того, щоб акціонери не могли провести свої кадрові або структурні рішення. Я думаю, без законодавчого «розділення» функцій власника, менеджера, працівника не обійтися. Повинен бути власник, котрий має виняткове право на прийняття рішень. Повинен бути менеджер, котрий зобов’язаний виконувати все, що зажадає власник. Повинен бути найманий персонал, який беззаперечно підкоряється менеджеру. Я не дуже вірю, що нас попереду чекає процес демократичного узгодження інтересів усіх дійових осіб. Я з жалем говорю, що ми мусимо пройти через тривалий етап консолідації пакетів акцій в одних руках. Без цього ми не зможемо рухатися далі.[1]31 березня, 1999

  •  

Ще одна проблема, що перешкоджає ефективному корпоративному управлінню, — існуючі стандарти бухгалтерського обліку. У нашій звітності, яку до того ж не так просто отримати, ніхто нічого не зрозуміє. Взагалі. Наші власники повинні нарешті дізнатися, що відбувається на їхніх підприємствах: прибуткові вони чи збиткові.[1]31 березня, 1999

  •  

Закон повинен визначити категорію казенних підприємств. Казенних підприємств може бути 5, ну 10. Таких, як Монетний двір. Усі інші об’єкти держвласності — це звичайні підприємства, що працюють на нормальній госпрозрахунковій основі, тобто активно конкурують із приватними підприємствами. Держава повинна відмовитися від дотацій. Якщо підприємство неефективне — мають прийматися відповідні рішення: про зміну директора чи про продаж, чи про реструктуризацію. А щоб Мінфін не оплачував їхні збитки, як це відбувається зараз, потрібен парламентський контроль.[1]31 березня, 1999

  •  

Треба все-таки визначитися з підприємствами, що належать до затухаючих галузей, таких, як вугільна. Це біль усього українського народу. Ми повинні це зрозуміти й мусимо цій галузі платити. Не тому, що вони стукотять касками, а тому, що в нас є програма, що передбачає закриття шахт. Я не згоден, що ми повинні комусь платити тільки тому, що вони «сільське господарство» або така-то галузь. А ми чомусь весь час норовимо десь «заморозити» гроші, в тому ж суднобудуванні чи подібних галузях. Пріоритет можуть мати тільки ті, хто має швидкі обороти й приносить прибуток. Але в нас до цього ще все-таки не прийшли. Серйозних дискусій у нас немає з простої причини: у парламенті, уряді засідають в основному представники великих підприємств. Ці люди звикли мислити категоріями великих підприємств. Вони не помічають, що ситуація в економіці принципово змінилася. З трибун вони вже нормально кажуть про малий і середній бізнес. Так, його люблять… із трибун. Хоча внаслідок цієї любові торік чисельність малих підприємств скоротилася.[1]31 березня, 1999

Примітки

ред.