Іваненко Оксана Дмитрівна
Окса́на Дми́трівна Іване́нко (31 березня (13 квітня) 1906, Полтава — 17 грудня 1997, Київ) — українська дитяча письменниця та перекладачка. Мати дитячої письменниці Валерії Іваненко.
| Іваненко Оксана Дмитрівна | |
 Стаття у Вікіпедії
|
Цитати
ред.«Рідні діти» (1951)
ред.– А більше не буде війни? – Не допустимо… Усі чесні, прості люди світу не допустять.[1] |
За час війни ми звикли все робити спільно, всім ділитися, дбати одне про одного, і кожному з нас були зрозумілі почуття іншого.[1] |
У дітей тих не було ні імен, ні прізвищ. Самі номери.[1] |
Зовсім нічого не значить, що Київ так далеко від Ленінграда. Раніше Київ – це кружечок на карті над рікою Дніпром. Дніпро впадає в Чорне море. На Дніпрі – Дніпрогес. Київ – столиця України, «мати городів руських». Це вчать на уроках географії і історії. Тепер, коли в школах на уроках історії і географії згадують Україну, Київ, усі дівчатка і хлопці з дитбудинку імені Кірова підводять руки і навперебій відповідають. Аякже! Що-що – а про Україну їм соромно не знати! У них там живуть друзі у Києві, з якими вони вже другий рік листуються.[1] |
А хтось же й останній дочекається, буде ж хтось останній, до якого повернеться загублений. Що ж, я ладна була б бути останньою… тільки б дочекатися… А вони… хай вони всі швидше зустрінуться, батьки з дітьми і діти з батьками… і ніколи, ніколи щоб більше не було війни…[1] |
Та коли б знати, коли б знати наперед, як переплетуться тонісінькі, непомітні ниточки, що невидимо для нас тягнуться від події до події, від людини до людини. Як треба пильно придивлятися до тих ниточок і не випускати їх з рук! А ми безжально рвемо їх і потім дивуємося, як той рибалка, що виплив у море з порваними сітями і нічого не вловив.[1] |
От ростуть діти, багато дітей. Вони народжуються всі такі малі, ласкаві...Але вони підростають, починають лопотіти, і їм починають втлумачувати, що «Deutschland uber alles», що є арійська і неарійська раси, що вони арійці – чистокровні німці – мусять панувати, а решта – їхні раби. У них, чистокровних арійців, викорінюють усі людські, благородні почуття і роблять їх здібними на всі звірства, на всі варварські вчинки...[1] |
Вони могли без кінця бродити і вирішувати безліч проблем: як ітиме життя тоді, коли не буде всього дрібного, темного, що тягне назад, а всі свої сили люди прикладуть до розквіту культури. З цих високих проблем перестрибували на свої шкільні питання, і все було однаково важливе, цікаве, і його треба було розв'язати негайно.[1] |
Був тихий надвечірок. Ще не було холодно, ще була золота київська осінь. Синє-синє небо; жовте, червоне, золоте листя різнобарвно заквітчало всі вулиці і парки Києва. Листя шаруділо під ногами – шурх-шурх… Малою так було весело шарудіти таким пожовклим листям і шукати в ньому кароокі каштани.[1] |
Так хочеться одержувати листи від своїх рідних, близьких, чекати, відповідати на них.[1] |
Тут ми всі діти між собою рідні, може, ще рідніші, ніж у родині, бо ми в усіх концтаборах разом були.[1] |
Їй хочеться, щоб усі малята трошечки більше… гомоніли, пустували… а головне – сміялись, сміялись![1] |
Примітки
ред.
