Ільченко Олесь Григорович

Олесь Ільченко (Олекса́ндр Григо́рович І́льченко) (нар. 4 жовтня 1957, Київ) — український поет, прозаїк, сценарист.

Олесь Ільченко
Олесь Ільченко 1957.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

ЦитатиРедагувати

  •  

Для мене важливо, що зараз яскраво представлені київський час і люди ХІХ–ХХІ століть. Є всі ознаки, що осмислення феномена Києва, як незмінної і навіть сакральної столиці для українців, письменницькі дослідження всіх аспектів існування міста і трансформацій у ньому триватимуть, поглиблюватимуться[1].

  •  

За своє досить тривале життя я запам’ятав Київ певних періодів, які – суб’єктивно для мене – мають певні хронологічні межі: місто другої половини 1960-х років, місто 1970-х, 1980-х, потім – 1990-х. Місто перелічених часів різне: і в розумінні кількісних і якісних змін населення, і в інфраструктурно-транспортному, архітектурному[1].

  •  

Київ – досить містична, невловима сутність, яка змінюється постійно і постійно ж залишається собою. З архітектурного погляду вже зникло, наприклад, місто ХVІІІ і попередніх віків. На наших очах щомісяця зникає місто ХІХ століття – лишаються тільки окремі споруди, а не цілісна забудова[1].

  •  

Пандемії, епідемії і боротьба з ними, життя у напіввіртуальному світі вже певних – і численних – груп, прошарків людей, поступове відмирання безглуздого споживацтва і щоденна поява принципово нових технологій, стрімке зникнення цілих галузей промисловості, що якимось дивом пережили ХІХ і ХХ століття, трансформація агросектора, – все це ознаки тектонічних цивілізаційних зламів, які стрімко відбуваються просто зараз[1].

  •  

Уся історія культури – хроніка втрат і створення. У цьому сенсі найперше значення має пропорція: скільки втрачаємо і скільки набуваємо. Скільки втратила і втрачає (в тому числі аналогічно бізнесовій потенційній «втраченій вигоді») українська культура, і скільки вона повертає, зберігає, набуває? З мого погляду, принаймні за останнє століття, баланс, на жаль, від’ємний[1].

  •  

Щодо майбутньої культури, її форм, ми й уявити не можемо, як вони виглядатимуть, скажімо, наприкінці ХХІ століття. Тут лише літератори можуть описати наше майбутнє. А деякі інтелектуальні прозорливці-візіонери (на кшталт Айзека Азімова) вже побачили те майбутнє, яке поки що поза межами уяви більшості людей, не усвідомлюється і не відрефлексовується нами[1].

  •  

Як на мене, за останні 20–30 років людина стала вже невід’ємною «складовою» різних ґаджетів, вона включилася в інформаційний, віртуальний простір, в якому й перебуває. Це справжній симбіоз людини і машини, штучного «розуму». Зрозуміло, що на Землі існують і, можливо, існуватимуть (як і у всі часи) «паралельні» спільноти, що перебуватимуть поза новим інформаційно-віртуальним світом-простором[1].

  •  

Я завжди намагався, кажучи образно, saepe stilum vertas – писати щось, не зачеплене іншими. Чи про некрофілів, які живуть поруч, у великих містах («Моя кохана К’яра»). Чи містичну історію життя архітектора з його видіннями («Місто з химерами»). Або ж про чудових, визнаних у світі українських митців і наших сучасників, які не п’ють вечорами пиво, дивлячись телевізор, а активно живуть і діють – перша у нас історія про успішного українського митця за кордоном, яка відкриває цю невичерпну тему для інших авторів («Порт Житана»)[1].

ПриміткиРедагувати