«Інститутка» — повість української письменниці Марка Вовчка, видана у 1860 році. В основі твору — наростання соціальних суперечностей в українському селі напередодні ліквідації кріпацтва, розкриття характерів двох антагоністичних сил: панів-кріпосників і селян-кріпаків, стихійний протест проти жорстокості та сваволі панства, засудження кріпацтва як великого соціального зла. Повість має присвяту Тарасові Шевченку.

Вікіпедія
Вікіпедія

Цитати

ред.
  •  

« Було, мене й б'ють — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — i смiюся ».[1]

  •  

« Ми, дівчата, ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачця. людей туманити!  ».[2]

  •  

« Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так i моє лишенько ».[1]

  •  

« Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала ».[1]

  •  

«Хоч не було дiла важкого, — так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я… ».[1]

  •  

« Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати ».[1]

  •  

« I морено, й мучено нас — та все дурницею ».[1]

  •  

« Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш ».[3]

  •  

« Обiйшла либонь вона їх усiх, — кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, наче б свого посiм'янина ».[3]

  •  

« Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було їм тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим їм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, — а бiльше що?  ».[3]

  •  

« Руки холоднi, як гадюки ».[4]

  •  

« Тiльки що гордий дуже, — на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь… ».[5]

  •  

« Для мене немає у свiтi кращого, — нема й не буде!  ».[5]

  •  

« Ах, Боже ж мій милостивий! Чому ж се мені не похвалився? Мабуть, невеличкий хутірець, — нічим гаразд хвалитись. А все ж хутір!Усе ж держава! » Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його, — хутірець вітають![6]

  •  

« Бо таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці — смерть! ».[7]

  •  

« А менi — чужа сторона, i душi нема живої… ».[8]

  •  

« А вечеряти не хочу,— каже панові.—Я на твої слуги —не те що — і дивитись не можу! Так із тобою поводяться, як із своїм братом... родичі, та й годі!»[9]

  •  

« Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав ».[10]

  •  

« Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по- своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти- кришеняточка, й ті в неї не гуляли ».[11]

  •  

« Спершу люди на пана вповали, та незабаром зреклися надії й думки. Він був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсім, — ніщо з його ».[11]

  •  

« Не було в його ні духу, ні сили. Сказано: добрий пан — не б'є, не лає, та нічим і не дбає ».[12]

  •  

« Та плаче ж то так, — сльоза сльозу побиває ».[10]

  •  

«Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме ».[10]

  •  

« Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася. ».[13]

  •  

« Було за вас обох панові на горішки: "Через твій, — каже, — розпуск двох робітників утеряли! Хто ж дурнем зостався?" Се все пані; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив».[14]

  •  

«Та на волi i лихо i напасть — нiщо не страшне. На волi я гори потоплю! А крiпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане ».[15]

  •  

« Вiн мене з пекла, з кормиги визволив!.. ».[16]

  •  

« Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь — байдуже менi, що й є тi пани у свiтi! ».[16]

Діалоги

ред.
  •  

Лікар Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались... Пам'ятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, — як, було, з тобою походжаємо, говоримо?
Панночка Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!
[17]Частина сімнадцята

  •  

Лікар Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, — звіку б не казав!
Панночка Ти, мабуть, усіх мужиків так ізучив, що вони з тобою запанібрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всміхаються до мене, трохи не кинулись мене обнімати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони сміють!
 Лікар Серце моє! Люди добрі, прості...
Панночка Я не хочу нічого знати, слухати, бачити! Ти мене з світу хочеш оце зігнати, чи що?
[18]Частина двадцять перша

  •  

Лікар Годі тобі, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобі скажу: я вже кума пригласив.
Панночка Кого ж ти просив?
 Лікар Свого товариша. Такий славний чоловік, добрий.
Панночка Боже мій! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
Лікар Серденько, не плач! Серденько, занедужаєш! Не буде того кума; я його перепрошу, та й кінець. Скажи тільки мені, кого ти хочеш, того й завітаю.
Панночка Полковника треба прохати, — от кого!
[19]Частина тридцять восьма

Примітки

ред.

Джерела

ред.
  • Марко Вовчок. Інститутка. — Москва: Известия, 1957. — 13 с.
  • Марко Вовчок. Інститутка:повісті та оповідання. — Тернопіль: Навчальна книга —Богдан, 2018. — 264 с.