Марко Вовчок

Марко́ Вовчо́к (справжнє ім'я: Марі́я Олекса́ндрівна Вілі́нська, за першим чоловіком — Маркович, за другим чоловіком — Лобач-Жученко; нар. 22 грудня 1833, маєток Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії — † 10 серпня 1907, Нальчик) — українська письменниця.

Марко Вовчок

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

А Семен Палій той був на все село чудний та дивний. Багатир був. А жив, як убогі люди живуть. Він, було, не придбає, а втеряє, ярмаркуючи. Чи він продає, чи він купує, то все не на користь собі, усяке його ошукає, аби хто схотів. Не те щоб він був так собі: розумна в його голова була, і словом він, було, впоїть тебе, як медом; а проте дивний, якийсь дивний з його чоловік був. Таких людей я й не бачила. Було, іноді на його ніби щось найде: лежатиме цілісінький день у городі, наче недужий, або ніч проблукає по степу, по полю. Хто його знає, що йому! — «Не до пари»

Вона вже не сяяла тепер задоволенням і щастям, була ніби не в настрої і дещо бліда. Її блідість була не та, що зостається на обличчі після пережитого горя чи хвилювання, не та, що покриває лице в хвилини глибокої печалі чи жагучої прикрості, — вся істота її показувала, що вона зблідла просто від нудьги: у руках її була млявість, повіки якось обважніли, очі зблякли, куточки рота опустились вниз. — «Жива душа»

Як це все цікаво складається: і любов, і сльози, і багатий жених, і піднесені почуття. — «Жива душа»

І морено, й мучено нас — та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати... — «Інститутка»

Кожен чоловік другому ворог великий, ворог лихий, — промовила з опалом: очі заіскрились, задрижали уста: пізналася мені давня Катря. Огнем та полум'ям од неї пахнуло — як колись. — «Три долі»

Не всі, голубе мій, в морі топляться — більше в калюжах. — «Дяк»

• Сей світ — як маків цвіт; як-то на тім буде!
• Що наша копійка? Кров'ю обкипіла!

(Інститутка // С. 161)

Спершу було трудно, а далі нудно. Нудно і вбого. Не той чоловік вбогий, що багатства стратив, а той, що не дбає ні об чім, що йому нічого не маниться. [...] я страх як занудився — нічого було мені не треба, і усе мені докучало; вийду між люди, гніваюся, що попав у те джерело; сиджу самотній, скаржуся, що мене вітер і сонце обіжає, літо й зима, осінь і весна — усе в світі. — «Дяк»

Ото, було, уліті як сидимо в садку, він мені показує: «Дивись, яка вода чиста! Як у очеретах гуде, — слухай!..» То я спершу, було, не дивлюсь, не слухаю — не хочу. «Лучче я тебе поцілую!.. — було, кажу йому. — Що мені там дивитись?» Бачу, що він здвигає брови, то я вже потім і прислухалась, і придивлялась, начеб-то зроду того не бачила, — йому на вгоду.! — «Не до пари»

Тоді напала на мене туга ревная, невсипуща, невгавуща, лихая і невмолимая — вона мене пхала кудись пріч, далі, далеко... Вона мене з місця пхала за двері, гнала улицею, провадила степами, полями, лісами, гаями... — «Дяк»

Якраз з наших вікон видно було дорогу, шляшок битий звивався до міста, — у місті я бував [...] Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто... І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов... — «Дяк»

• «Я прожила весь свій вік, ідучи однією дорогою і не звертаючи в бік. У мене могли бути помилки, слабкості…, але в головному я ніколи не опоганила себе відступництвом».

Про Марію Вілінську

	Вірджинія Вулф колись нарікала, що їй найбільше заважала у творчості відсутність традиції жіночого письма. От якраз тому Марка Вовчка так любили і Леся Українка, і Ольга Кобилянська; інтертекстуальні перегуки з нею знайдемо й в інших жінок-авторок модерністської доби. Вона стала першою жінкою в нашому класичному каноні.
	— Віра Агеєва

	В листах до Марка Вовчка Тургенєв час від часу дратується: ставте, мовляв, дату під листами, не пишіть на якихось клаптях паперу, робіть собі архів іще за життя. Розмова письменника, який усвідомлює себе прижиттєвим класиком, і письменниці, яка так поводиться. — З есею «Марко Вовчок»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
	— Ганна Улюра

	Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи мов побите Убоге серце, неукрите, Голоднеє.
	— Т. Шевченко «Марку Вовчку»; 17. 11 1859, С.-Петербург

	Куліш бажав, щоб вона належала тільки йому, а Марія Олександрівна воліла належати тільки собі.
	— Віктор Домонтович

	Технічну вправність авторки недооцінювати не варто: серед її недописаних творів є фрагмент «Дуже проста історія» – пейзажна урбаністична замальовка на три, написана всуціль одним реченням, описові ряди відокремлені комами й крапкою з комою, причому кожне наступне сурядне речення коротше, за попереднє, в кожному наступному фрагменті меншає дієслів і більшає іменників, місто просто навалюється на нас надлишком речей, нічого не відбувається, напруга нарощується експонентно. Наступного разу такі штуки ми побачимо хіба в модерній прозі. — З есею «Марко Вовчок»
	— Ганна Улюра

	Уперше портрет і біографію авторки надрукували лише в київському виданні 1901-1903 року. Доти Марко Вовчок забороняє пресі оприлюднювати будь-які відомості про себе, в тому числі й насамперед – друкувати портрети. […] «Біографію тільки тоді слід писати, коли людина в могилі й могила тричі травою поросла, а поки людина жива, біографія передчасна», – постулює авторка «Живої душі», гігантського біографічного роману з російськомовної й жахливо багатослівної частини спадку. — З есею «Марко Вовчок»
	— Ганна Улюра

Див. також

• Інститутка

Джерела

• Вовчок, Марко. Твори в 7-ми томах. — Т. 1. — К.: Наукова думка, 1964. — 468 с.
• Афоризми відомих українців. — Х.: Фоліо, 2009. — С. 27

• Віра Агеєва, Ірина Борисюк, Оксана Пашко, Олена Пелешенко, Ольга Полюхович, Оксана Щур. Бунтарки: нові жінки і модерна нація. — Київ: 2020. — 368 с. — ISBN 978-617-7622-21-4
• Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5