Ірен Сола

Ірен Сола — іспанська письменнииця і художниця. Лауреатка премії Європейського Союзу 2020 року в галузі літератури.

Ірен Сола

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Грати та гратися — заняття глибокі й серйозні. Ці вміння допомагають нам навчатися, ставити великі запитання та глибше розуміти сутність речей. Коли в такі моменти тримаєш очі відкритими, можеш зануритися на глибші рівні усвідомлення складних речей.

Коли я працюю над книжкою, у мене паралельно накопичуються зображення, нотатки, цифрові архіви. Лише частина цієї інформації виливається в роман, решта ж потребує іншої форми демонстрування, донесення до ширшої аудиторії.

Мій роман багато працює з проєктуванням, наданням голосу дуже різним персонажам. Одне з наріжних питань, що я ставлю в цьому творі, полягає в тому, хто насправді може розповідати свої історії та ким саме є оповідач, чиї історії витримують плин часу. Мені важливо зрозуміти, а яку ж владу має автор чи мовець і наскільки безсилий той, хто не може виступати в такій ролі через різні причини. — Про роман «Співаю, і гори танцюють» (ісп. «Canto jo i la Muntanya Balla», 2018

На візуалізації я роблю особливий акцент, бо намагаюся не лише дослідити, розпитати про теми, які мене цікавлять, а й зрозуміти, який вигляд усе це може мати. Збираю багато зображень, щоб хоч якось уявити, про що пишу. Було б дуже навіть непогано, якби написане мною не лишилося суто текстом, а набуло й інших форм.

Наратив, оповідання різних історій, усна творчість — це ті речі, які мене завжди цікавили. Насправді не важить, як тебе називають журналісти — письменником, наратором, оповідачем чи ще якось, — важить сутність того, що ти робиш, і чи подобається це тобі.

Останній на цей час мій роман «Співаю, і гори танцюють» (ісп. «Canto jo i la Muntanya Balla», 2018) — дуже грайливий твір. Це спроба подивитися на світ Піренейських гір у Каталонії з максимально можливої множини позицій. Інколи цей погляд не зовсім звичний. Наприклад, у згаданому романі є розділ, де оповідь ведеться з погляду грози або великого скупчення хмар, коли дощить. Ще там є розділ, написаний від імені собаки, групи рослин та самих гір. Так, це не завжди оповідь, яку ведуть люди чи суб'єкти. Щоб таке написати, мені треба було вдатися до гри.

Сфера мого наукового дослідження — мистецтво, і я завжди кажу, що писати я навчаюся саме в сучасного мистецтва. Під час моїх студій я виявила, що насправді одні з його найцікавіших елементів — саме слова й тексти. Це дуже цікавий матеріал для творчості, а також для мислення, досліджень тощо.

У минулому, до слова, було дуже багато жінок, які не могли розповісти свої історії або ж до них банально не прислухалися. Поряд із цим наратив нерідко створювали ті, хто перемагав у війнах, — часто саме вони були авторами того, що ми називаємо історією. Питання про те, хто вільно транслює свої наративи, а хто ні, які з них дійшли до нас і чому саме — усе це я й намагаюся дослідити у своєму романі. — Про роман «Співаю, і гори танцюють» (ісп. «Canto jo i la Muntanya Balla», 2018

Фольклор — це теж дуже цікава річ, бо йдеться про історії, які вижили, збереглися з дуже давніх часів. Про те, що протягом століть люди в різних частинах світу розповідають одне одному.

Щоразу, коли завершую писати твір, то кажу, що в цього тексту відросли чотири ноги та хвіст, і тепер він сам-один мандрує світом і часом виринає в місцях, де я зовсім не чекала його побачити. Коли текст, скажімо, роману, перетворюється на театральну п’єсу, то актори встановлюють власний контакт із його твором. І часто це буває вельми навіть красиво.

Як на мене, фольклор містить таке собі ДНК того, як ми, люди, звично дивимося на світ, розуміємо або уявляємо його. Ці історії можуть нам розповісти, якими ми були та якими є досі, бо ми ці розповіді успадкували. На такий наратив цікаво подивитися не лише в його історичній тяглості, а й крізь сучасну призму, і в такий спосіб його аналізувати.

Якщо говорити про те, чи має письменник тримати та зберігати десь усередині себе той стан дитинності, то мій письменницький досвід говорить, що так — якщо ця дитинність дорівнює грайливості. Здатність грати та гратися у своєму письмі для автора, як на мене, дуже важливі.

Я не мала одного чіткого плану, що ось так він має розпочинатися, перебіг подій у ньому буде отакий-то, а фінал — ось такий. Початком був не план, а дослідження низки тем, і лише потім з’явилися певні герої, зрозумілі шляхи оповіді їхніх історій. Це дало мені можливість сконструювати книжку дуже органічно. — Про роман «Співаю, і гори танцюють» (ісп. «Canto jo i la Muntanya Balla», 2018