Бекешкіна Ірина Ериківна

Іри́на Ериківна Беке́шкіна (1952–2020) — українська соціологиня, спеціалістка у галузі політичної та електоральної соціології. Директорка фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва.

Ірина Бекешкіна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

• «…я медсестра, яка має патологічний оптимізм. Щоб не відбувалося зі мною, з іншою людиною, з палатою загалом, я завжди впевнена, що можна щось зробити. Головне — правильно визначитися з тим, що саме».
• «Поки ми живі, нічого не вирішено остаточно. Це — мій девіз».
• «Знаєте, у моєму житті взагалі дуже багато було визначальних випадків. Я багато читала, а в бібліотеках тоді було заведено давати читачам „навантаження“. Скажімо, ви берете роман або детектив, а вам у навантаження — брошури товариства „Знання“. Ну, читати їх не обов'язково, зате бібліотека звітує. І ось мені якось потрапила в навантаження брошура про давньогрецьких скептиків і агностиків. Мене це дуже захопило. Я почала читати про філософію — і вирішила вступати на філософський факультет. Напевно, я була дуже наївною, у мене навіть сумнівів не було, що вступлю (10 осіб на місце серед тих, хто вступав без стажу!). Мене врятувало те, що я була золотою медалісткою і складала тільки один іспит.»
• «Я росла атеїсткою. Дуже уважно вивчала науковий атеїзм, і зараз можу вам розповісти про всі протиріччя, які є у священних книжках. Це писали люди, що очевидно. Я вірю в якусь вищу силу. Звичайно, це не той Бог із бородою. Але я вірю, що Ісус Христос був, і ця історія правдива. Я взагалі людина дуже раціональна і скептична.»
• «Впливати на власне життя завжди легше, ніж на життя держави. Як вплинути на життя держави? У найліпшому разі люди йдуть голосувати. Але ж є і громадянське суспільство, громадські організації, волонтерство… Вони роблять і домагаються багато чого, але хіба багато про це розповідають у медіа? Хіба часто показують, мотивуючи інших, наскільки успішною може бути така діяльність? Тому й виходить, що тонкий діяльний суспільний прошарок у нас справді утворився. Однак критичної маси активних людей, досягнення яких дозволили б якісно змінити ситуацію в країні й свідомості більшості, ще немає».
• «Це мій народ. Я оптиміст, я думаю, що все-таки ми поволі повземо вгору, інколи відступаємо, інколи тупцюємо на місці, інколи ще щось, але все-таки — повземо. У мене пам'ять хороша, я пам'ятаю все-таки, як це було колись, у 1990-х. І наш поступ — очевидний».
• «Поки в більшості українців життєвий простір обмежений рамками своєї родини й квартири, якогось прогресу в розвитку громадянського суспільства навряд чи варто очікувати. Допоки не зрозуміємо: основне, що ми можемо залишити своїм дітям, це — країна».
• «Нас ніхто не навчає громадянства з дитинства, не навчає бачити і встановлювати прямі причинно-наслідкові зв'язки. Приміром, як корупція впливає на стан мого гаманця? Як відсутність верховенства права впливає на моє життя і стан мого гаманця?»
• «Я думаю, настане час, і наш герой зрозуміє, що з цієї точки навряд чи можна змінити своє життя на краще. Можливо тому, що він побачить, яких реальних успіхів домігся його сусід — громадянський активіст. Тобто революція — це одне, це більше емоційна сфера, спринтерська дистанція, у результаті якої можуть змінюватися пріоритети й вектори розвитку. Але в суспільстві має запрацювати раціо, як гарантія можливості подолати довгу дистанцію, впоратися з її щоденними завданнями».
• «І феномен Зеленського — це саме історія з сублімацією накопиченого розчарування і негативної енергії стосовно влади і політичних еліт. Але істотна відмінність від ситуації після Помаранчевої революції в тому, що громадянське суспільство не демобілізувалося, а, навпаки, напружилося. Хоча, звичайно, це пов'язано з агресією Росії і війною. Без громадянського суспільства навряд чи вдалося б зупинити Путіна».
• «Українці, безумовно, матеріалісти. У силі залишається тенденція: що бідніше суспільство, то воно більш матеріалістичне. 40 % українців готові поступитися частиною своїх прав і свобод в обмін на підвищення добробуту. Хоча, зазначу, стільки ж, 40 %, — не згодні! Так, в основі — матеріальні потреби. З одного боку, піраміда Маслоу, звичайно, правдива. Задоволення матеріальних потреб, безпека — для більшості первинні, і лише потім вони схильні підніматися вгору по піраміді. Але це істинно не для всіх. Для частини суспільства первинні вищі поверхи піраміди, особливо потреба в самореалізації, іноді навіть за рахунок безпеки. Саме ці люди й рухають суспільство».
• «Падає довіра до влади і правоохоронної системи. Зараз немає довіри практично до всіх державних інституцій. За винятком армії. Довіряють церкві, волонтерам, громадським організаціям, почасти ЗМІ. Я не сказала би, що недовіра до влади — це якийсь чисто український симптом. Час від часу в європейських країнах, особливо після корупційних скандалів, буває, що довіра до влади падає. Але тут усе-ж є відмінність. Коли ми були учасниками європейського порівняльного дослідження, то помітно вирізнялися надзвичайно низькою довірою до судової та правоохоронної систем. А справедливий суд — це основа будь-якої держави».
• «Коли тобі важко, сил іти вже немає, і ти клянеш усе на світі — візьми в товариша консервну банку і поклади у свій рюкзак. Ти відразу відчуєш себе сильним і могутнім, тим, на кого той, хто йде поруч, може покластися. Це суперечить усім законам фізики, але відповідає законам психології. І в житті — так само. Якщо тобі погано, візьми чиюсь „банку“. Допоможи тому, кому ще важче».

Джерела

• Ірина Бекешкіна: «Поки ми живі...» / Редколегія: С. Барбелюк, О. Бондарчук, Є. Бистрицький, О. Гарань (гол. ред.), Є. Головаха, Ю. Горбань, А.Кисла, М. Міщенко, В. Паніотто, О. Резнік, І. Філіпчук (відп. секретар).. — Київ: Фонд «Демократичні ініціативи» ім. І. Кучеріва: «Стилос»,, 2022. — С. 254.