Варченко Катерина Олександрівна

Катерина Олександрівна Варченко (1989, м. Прилуки Чернігівська область, Українська РСР) — українська акторка театру та кіно.

Катерина Варченко

Стаття у Вікіпедії

Цитати

• « Мій тато — військовий, мама — швачка. У дитинстві навіть шила мені костюми на вистави. У нас завжди була дисципліна, а тато вчив виробляти командний голос. Хоча батьки не пов'язані з творчістю, мій вибір підтримали. Крім того, моя старша сестра — організатор театральної справи».
• «Любов до театру мені прищепила мій педагог у театральному гуртку, куди я почала ходити класу з п'ятого. До цього займалася хореографією у рідному місті Прилуках, навчалася у музичній школі — грала на скрипці. Завдяки музиці я дізнавалася про творче життя музикантів — про Бетховена, Моцарта та Шостаковича. Все це мені було набагато цікавіше, ніж математика та фізика, які я ненавиділа».
• «У третьому класі в анкеті на запитання „Ким ви хочете стати?“ я написала: „Наташею Корольовою“, — і наспівувала: „Мужичок з гармошкою, пограй трошки…“ А історію, як я опинилася в театральній студії, мені нещодавно нагадала мама. Туди ходила моя старша сестра Аня, і на той момент це був ще зовсім крихітний гурток у Будинку творчості. І одного разу там мала бути якась перевірка відвідуваності. Потрібно було показати масовість. Моїй сестрі наказали: „Приведи ще когось“. І мама сказала: „Та нехай малу візьме з собою. Нехай Катя там посидить“. Так я одного разу посиділа, потім другий… Потім стала Снігуронькою на їхньому новорічному святі. І поступово виявилося, що інших варіантів для майбутнього я не маю — лише акторська професія. Хоча до цього, займаючись хореографією, я думала бути танцівницею. Пам'ятаю, моя викладачка хореографії навіть трохи ревнувала мене до нового захоплення, тому що все моє життя стало одним суцільним театром».
• "Моя сестра Аня вже працювала помічником режисера в Новому драматичному театрі на Печерську і одного дня сказала мені: «У виставі „Арлекіно“ потрібен хлопчик, щоб тримати канделябр. І ти підеш його тримати! І я пішла. Навіть побігла. Тож моєю першою роллю на справжній театральній сцені був хлопчик-слуга. І я тримала канделябр цілий рік, тоді поки на сцені грали Ігор Рубашкін та Катерина Кистень. І це було так круто. І те, як там ставилися до акторської майстерності, мені було набагато ближче, ніж те, чого мене навчали у виші».
• Мабуть, просто з моєї органікою так склалося, що я — принцеса-дівчинка, якій личать сльози і страждання. Я не можу сказати, що у мене таке дуже важке життя, навпаки — веселе. Хочеться це видати саме в кіно і в театрі, тому що в житті є ситуації, з якими ти ніколи не зіткнешся. Так що уявляєш це і робиш".
• «Я хочу зіграти все, що мені дають. Але пригадую, колись давно я мріяла зіграти Жанну д'Арк. Я розумію, що це зовсім не моє амплуа, як здається деяким режисерам. Дівчинка-блондинка, яка вміє швидко заплакати, яку шкода інколи в кадрі, не може зіграти Жанну д'Арк, але запевняю — може».
• «У кадрі я нічого не боюсь. Цього літа двічі „помирала“ на камеру. Все було, як у житті: з чорною стрічкою і фотографією на надмогильній плиті. Віддавала фото для пам'ятника з легким серцем. Кажуть, знятись у таких сценах — гарна прикмета. Адміністрація зазвичай кладе у труну пляшку горілки, аби потім випити за здоров'я актора».
• «Як будь-який актор, я намагаюсь виправдати свого героя. Та, попри все, не люблю підвищувати голосу. Вважаю достатньо просто сказати з правильною інтонацією. Бо головне — не що, а як сказати».
• «Я люблю змінюватися, бути різною. Як для актриси, для мене важливий цей момент — змінюватися і пробувати себе у якихось інших персонажах, характерах».
• «Звичайно, коронавірус — це біда для всієї планети. Але я буду говорити страшні речі, адже для нас жорсткий карантин був прекрасним часом. Нарешті у нас були вихідні. Спочатку це було дуже страшно, перший тиждень здавався жахливим, якимось апокаліпсисом. Потім вже звикли — з'явилася час почитати, подивитися, не потрібно везти дитину в садок у заторах по дві години. Я нарешті побувала у мами! До того ж, я так люблю дистанцію! Зараз можна прямо виправдати, чому тобі хочеться триматися з іншими на відстані. Нехай це залишиться з нами назавжди, для мене дуже важливий особистий простір, такий свій коридорчик, кімнатка, з якої я можу вийти лише, коли я хочу».
• «Я взагалі не інстаграмник. З одного боку, докоряю собі за це, а з іншого — радію. Для Інстаграма потрібно так багато часу і чесно зізнаюся — я не вмію цим займатися. Може, через кар'єрне зростання мені потрібно його розвивати, але поки не бачу в цьому сенсу. А сім'я — це моє, у нас із цього питання табу. Вибачте, приходьте до нас у гості і давайте дружити наживо, а не по фоточках».
• «Був один проєкт, на зйомках якого я трохи співала. Прийшов хлопчик із консерваторії, він грав на засмученому піаніно, а я така лежу на роялі і запропонувала щось заспівати. Ми тут же вигадали романс, нам допомогла сценарист, але це залишилося за кадром. А в театрі я багато співаю. Гріх — це не використати, бо маю музичну освіту за класом скрипки, ще я граю на фортепіано. Але ось у кіно поки що не доводилося. Я б дуже хотіла взяти участь у мюзиклі, навіть була схожа на масовку якоюсь співаючою ромашечкою. Дай Боже, щоб у нас у країні з'явилися мюзикли і людям вони сподобалися. Насправді у нас багато співаючих артистів».