Васянович Валентин Миколайович

Валентин Миколайович Васянович (нар. 21 липн 1971, Житомир) — український режисер, сценарист та кінопродюсер. Лавреат Венеційського кінофестивалю (2019; кінострічка «Атлантида»).

Валентин Васянович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

В авторському кіно головне не що, а як. У ньому прості речі можна наповнити візуальними елементами і створити з них цілий всесвіт.

В моїй утопії Україна переможець, люди Донбасу розмовляють українською мовою. А з іншого боку – це антиутопія – і досить сумний фінал війни. І, на жаль, він не може бути іншим. Екологічна катастрофа в тих районах вже почалася. Це велика біда. — про кінострічку «Атлантида»

В останніх фільмах у мене немає саундтреків. Бо музика – це такий потужний інструмент, який сам по собі кіно. Що б ти не назнімав, дві-три ноти, і у глядача виникає потрібна автору емоція. Я вважаю, що це трохи халтура.

Ігрове кіно знімати значно легше, ніж документальне. Кажу це як документаліст. У документальному кіно дуже залежиш від своїх героїв, маєш бути комунікабельним, м’яким, прозорим, щоб не травмувати, не викликати якогось дисонансу, щоб герої не закрилися, не відвернулися, не відштовхнули тебе. В ігровому кіно таких проблем немає, усе набагато легше. Будуєш свій світ, як хочеш, і цьому ніщо не може заважати, крім відсутності фінансів. Тому йдеться про виробничу відмінність, але водночас треба мати різні темпераменти, характери, досвіди й особливості, щоб знімати ігрове або документальне кіно.

Інколи кажуть так: неважливо, яку історію ти оповідаєш, важливо, як ти це робиш. Думаю, «Атлантиду» помітили саме з цієї причини. Глядачі звернули увагу на те, якими художніми засобами я це роблю, яким є мій підхід до кіно й кіномови. Я пропоную доволі травматичну історію, змушую дивитися на страшні речі, але роблю це так, щоб не викликати у глядача відрази й не паралізувати його відчуття.

Коли ти знімаєш кіно, ніколи немає гарантованого успіху. Сьогодні ти працюєш над одним фільмом, завтра над іншим – і невідомо, чи ним так само зацікавляться, як попереднім. Хоча всі мріють про успіх. Це нормально, але фокусуватися на цих очікуваннях дуже шкідливо для голови. Це псує характер.

Мені взагалі подобається, що в майбутньому можна знімати фільми для Netflix, та робити їх не тупими. Це було би круто з їхньою глобальною аудиторією, бо це фантастичний прогноз на майбутнє. Знімаєш авторське кіно й закидуєш на платформу, де є мільярд глядачів. Його однаково подивиться 10 мільйонів, і це вже поверне інвестору його гроші. Це ідеальна історія. Єдиний мінус – кінотеатральний перегляд, але завжди можна робити покази в декількох кінотеатрах для поціновувачів такої розваги.

Музика – це взагалі найпотужніший вид мистецтва. А без неї – це те обмеження, яке змушує тебе шукати. Так само, як і нерухома камера. Статика неодмінно народжує напругу в кадрі. Взагалі, чим більше обмежень, тим цікавіше працювати. Так знаходяться неочікувані рішення.

Розумію, що хоча моє кіно доволі просте, але для багатьох воно складне, бо за 20 років відсутності різного кінопродукту глядач був привчений споживати примітивні історії. Це зменшує нашу аудиторію.

Суржик — це рак української мови, він є результатом російської експансії в Україну. Зараз нас перегинають в інший бік: мовляв, що це за мова неправдоподібна, даєш суржик! Навіщо підтримувати цю хворобу?

Для мене найважливіше щоб у моїх фільмах не було суржику. Я просто не хочу підтримувати цю традицію і підігрівати тим людям, які кажуть, що «суржик наше все» і дає відчуття «українськості» мови. Я проти цього, я за чисту мову. Там можуть бути матюки, але не може бути суржику, я з цим борюсь.

У документальному кіно залежиш від героя, а в ігровому – все залежить від тебе. Мені подобається тотальний контроль, де від мене все залежить, і я за все відповідальний. Мені комфортніше з цим працювати. Можливо такий характер у мене.

У минулому я і оператор, і документаліст. Не дуже люблю конструювати свої історії на папері. Сценарій для мене — це тільки початок руху вперед. Коли опиняюся на якійсь локації, то починаю брати все, що мені там пропонує життя.

Хочу студентам сказати, що головне — прийти на локацію, не полінуватися дістати камеру, поставити штатив, натиснути на кнопку й чекати. Навіть якщо ви зняли щось таке, що вас не задовольняє, перегляд цього матеріалу може спонукати до мозкової діяльності: того, що ви згенеруєте геть іншого рівня сцену, мізансцену чи ще щось. Це частина руху, якщо ви користуєтеся методом документального дослідження, і цим шляхом треба йти, не сподіваючись на швидкий результат. Якщо ж цього не робити, то ви взагалі нікуди не дійдете.

Часто люди, які не мають ніякого відношення до кіно, порівнюють український кінематограф з Голлівудом. Так робити не можна.

Що таке кіно й що таке сценарій? Сценарій – це слова, література, а кіно – це зображення, картина. Мені треба літературу перекласти на іншу мову – картини. Й у цьому перекладі я мушу до когось донести те, що я ще не знайшов. Це настільки обтяжує мою роботу, що я не бачу сенсу в передаванні контролю.

Щоб навчитися знімати, потрібно дивитися хороше кіно, читати книги, пробувати своє. Сьогодні знімати легко: взяв телефон і пішов робити кіно.

Щодо «Оскара» так скажу: хочу, хочу, як і всі режисери хочуть. І з першого разу, і на всі премії, і на всі топові фестивалі. Але ж реальність інша. Все це працює по власних законах.

Я відчуваю країну, де живу. Цим дихаю кожен день, і розповідати в кіно історії іншої країни не бачу сенсу.

Я вигадую ідею по ходу зйомки. Точка відліку — концепт. У процесі зйомок я можу розвернути його на 180 градусів, і при кожному повороті може з’явитися нова ідея. Наприклад, у «Рівні чорного» ідея з’явилася, коли було знято 80% матеріалу.

Я знаю людей, які постраждали від очікування і від тріумфу теж. У мене є щеплення не зовсім вдалих фільмів, тому я знаю смак поразки і завжди до цього готовий. Коли ти отримуєш перемогу замість поразки – це приємний досвід, але ти до нього скептично ставишся.

Якщо порівнювати прокат артхаусного кіно в нас і у Франції, то там він величезний, бо французи вирощують свого розумного глядача. Роблять це зі школи, у якій викладають предмет «історія кіно». З першого класу дітям показують і розказують про кіно, і під кінець шкільного навчання учні знають усі фільми, що були на фестивалях класу А, а також історію кінематографу. Якби в нас було так само, то скількох глядачів артхаусу ми мали б нині?

Про Валентина Васяновича

	Фільми Васяновича одночасно і відображають колоніяльну дійсність сьогоднішньої України, і моделюють ту, що має настати після неї. У цьому другому сенсі вони розширяють українську культурну географію в царини, що давно стали забороненими. — З розвідки «Мова в сучасному кінематографі України» (2021)
	— Юрій Шевчук

	Як свого часу Довженко, Васянович висміює мову колонізатора і святкує українську мову, не суржик. Так у фільмі «Креденс» (2013) російською говорять малосимпатичні персонажі, залишки совєтського окупаційного режиму у сучасному Львові, ті, яких у Кремлі називають «соотечєствєннікамі». Їхні діти – це нове покоління українців, для яких російська імперська культура з її цінностями чужа. — З розвідки «Мова в сучасному кінематографі України» (2021)
	— Юрій Шевчук

	Як і Довженко, Васянович створює на екрані уявну і глибоко переконливу дійсність, таку, яка досі виявляється цілком і поза уявою, і поза талантом великої більшости українських кінематографістів. Його вимислена дійсність незмірно правдивіша, ніж неоколоніяльні кліше і стереотипи, які населяють фільми на кшталт таких, як «Кіборги», «Дике поле» чи серіял «Спіймати Кайдаша». Те, що робить Васянович, хоч і лишається винятком сьогодні, але показує приклад того, як можна долати спадщину колоніялізму на екрані. — З розвідки «Мова в сучасному кінематографі України» (2021)
	— Юрій Шевчук