Вишебаба Павло Олександрович

український еко-активіст і музикант

Павло́ Олекса́ндрович Вишеба́ба (нар. 28 березня 1986 року, м. Краматорськ, Донецька область, УРСР) — письменник, музикант, екоактивіст, учасник Революції Гідності, командир відділення 68-ої окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Відомий також завдяки зоозахисній діяльності. Співзасновник та голова ГО «Єдина планета», співзасновник антихутряної кампанії “ХутроOFF”.

Павло Вишебаба
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.
  •  

В мене одразу було розуміння, що це може бути надовго, тому я ощадливо ставився до своїх ресурсів. І побратимів своїх переконую, що ми маємо триматись довго. Не потрібно бігти на амбразуру і закривати її собою, ми маємо берегти одне одного, тому що ми будемо тут стояти, скільки треба. Так само в тилу[1].

  •  

Зараз війна відбувається і на полі бою, і на інформаційному полі. У час соціальних медіа в інфопросторі важко щось приховати. Я не думаю, що у влади є мета приховати щось від суспільства. Просто вся інформація перевіряється — ви навіть не уявляєте, скільки інформації надходить із фронту від кожного сектору. Тому журналістам варто набратись терпіння і чекати, коли інформацію оголосять офіційно[1].

  •  

Звісно, спочатку було страшно. Був переломний момент, коли я усвідомив, що можу загинути на війні, і прийняв це. Коли ти це по-справжньому приймаєш і розумом, і серцем, стає дуже легко. І страх, звісно, не зникає, але притупляється — ти можеш спокійно собі служити. До речі, по побратимах дуже видно, хто вже пережив цей переломний момент, а хто ще на шляху до нього. Спершу ми дивились на людей, які воювали, як на інопланетян: вони були спокійними, не пригинались, коли далеко щось вибухало[1].

  •  

На жаль, ми постійно бачимо поранених і загиблих. Але ми розуміємо, що без втрат на війні не буває — без втрат немає перемог. Дружина й донька — одна з мотивацій, чому я тут. Я хочу, щоб моя донька жила в мирній країні, щоб тут не залишилось жодного сліду російського солдата[1].

  •  

Ти чогось вчишся в побратимів, але над собою теж треба провести певну роботу, прийняти, що ти готовий загинути за свою державу. Мені допомогла думка, що я нічим не особливіший за всіх інших навколо мене.
На мій погляд, триста років війни добігли кульмінації, і якщо нашому поколінню вдасться завершити її переможно, то можна заплатити за це будь-яку ціну[1].

  •  

Перехід із громадського сектора на війну — мій власний і багатьох інших активістів — здається мені логічним у моїй системі координат. Ми в нашій громадській організації захищали довкілля, тварин — тих, хто не може себе захистити. Зараз, коли в небезпеці опинились дуже багато людей, треба ставати на їхній захист. Так, я був без бойового досвіду, але тепер його маю. Тут навчаєшся і на полігоні, і на практиці. Цього можна навчитися. Було б класно, якби в нас був мільйон навчених людей, але на початку повномасштабного вторгнення стільки не було, а Україну потрібно було захищати[1].

  •  

У людей різний рівень стресостійкості і внутрішніх ресурсів. Тому, хто втомився, треба дати час відновитись, а не звинувачувати. Багатьом зашкодили розмови, що, мовляв, усе закінчиться за два-три тижні. Коли ти думаєш, що все швидко закінчиться, то вкладаєш усі свої ресурси, а потім вигоряєш і виснажуєшся[1].

  •  

Я встановив для себе фільтр емоцій, щоб залишатись у духопідйомному стані, в якому ми всі тут маємо бути. Ми всі один одному говоримо: буде перемога або хоча б ротація, ми виїдемо, всіх згадаємо, всіх пом’янемо, відсвяткуємо перемогу. Всі ці шалені емоції будуть після перемоги[1].

З поезії

ред.
  •  

Як ти? — не буду тебе питати.
Довгі подробиці — атрибут
мирних часів, нині інший статус.
Просто, будь ласка, будь.

Курс на життя зараз не дорожчий
за нафтовий барель, та я молюсь.
Фронт, укриття, чужина абощо —
просто постав тут плюс[2].

«Плюс», 31 березня 2022, Покровський район Дон. обл.
  •  

Історія в книгах довга, наживо — минає стрімко,
моє покоління пише сльозами й вогнем сторінку.
До біса маневрів список, дивіться, які ми вперті,
дивіться, як сміємося прямо в обличчя смерті.

Дивіться на наші танці з руйновищ, постів, окопів,
над головами уламки, з-під ніг вилітає попіл,
контемпорарі в підвалах для тих, хто лихої вдачі.
Моє покоління плаче так, щоб ніхто не бачив[2].

«Моє покоління», 5 липня 2022, с. Новоукраїнка Дон. обл.
  •  

Тільки не пиши мені про війну,
розкажи, чи є біля тебе сад,
чи ти чуєш коників і цикад,
і чи повзають равлики по в’юну.

Як у тих далеких від нас краях
називають люди своїх котів?
Те, чого найбільше би я хотів,
щоб не було смутку в твоїх рядках[2].

«Доньці», 17 травня 2022, Мар’їнський район Дон. обл.
  •  

Як замовкнуть усі автомати
і розчуємо врешті весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну,

розчинити її клятий запах
у солоному потові вдвох.
Я по мушках, по зоряних мапах
вивчу всю, як створив тебе Бог[2].

«Спрага», 6 травня 2022, Мар’їнський район Дон. обл.
  •  

Щоб сховатись від смутку та порожнечі,
ми говоримо про дріб’язкові речі,
так світанок розмінюється на вечір.

Опадає пітьма під вагою зливи.
Кожен злочин обтяжується мотивом.
Кожен з нас замовкає про особливе.

Темнота спонукає себе картати.
Пам’ять знає навпомацки кожен кратер.
Врешті-решт, ми усі мовчимо про втрати[2].

«Мовчання», 14 листопада 2022, Волноваський район Дон. обл.

Примітки

ред.