Влодко Кауфман

Влодко (Володимир) Кауфман (нар. 2 березня 1957, Караганда, Казахстан) — український художник німецького походження, живописець, графік, перформер. Автор багатьох мистецьких проєктів та учасник персональних і групових виставок.

Влодко Кауфман

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Взагалі я вважаю, що візуальне мистецтво не повинно бути пояснювальним. Якщо я пояснив, то нав'язав ідею. Я повинен видати параметри: от у вас є яйце, є пательня, є олія, є молоко. Я видав параметри, це і є твір – готуйте з цього. Ми ж коли слухаємо музику, ми ж не переймаємося: розуміємо ми її чи ні. Ми її сприймаємо.

Візуальне мистецтво тому й називається візуальним. Це не літературний твір. Ти через очі сприймаєш відношення кольорів, співставлення пропорції предметів, їхню конструкцію. Не має значення: це живопис, чи інсталяція, чи скульптура .От мені сподобався твір. Я приходжу подивитися на нього завтра, і він мені подобається знову так само, як вчора. Якщо кожного дня я сприйматиму твір так само, як першого разу, за тиждень я до нього не прийду – він для мене вмер. Кожний хороший твір має мільйони трактувань для кожного глядача і в кожний час його життя.

В мене є один проєкт, який закінчиться, хіба коли закінчиться війна. Він присвячений синдрому звикання. Називається «Бесіда». Я кожен день малюю один і той самий образ – портрет воїна. В касці, абстрактно чи напівабстрактно. Кожен день на якихось папірцях, що є під руками, талончиках, чеках, квитанціях за комуналку. Я кожен день малюю тих воячків. Малюю, фіксуючи їхнє зникнення. До 2022-го року в нас була статистика загиблих і поранених. Я кожен день цю статистику вимальовував. В мене там склалося десь 12 з чимось тисяч портретиків. Зараз я їх малюю значно активніше. Причому я не знаю статистики. Я кожен день малюю, малюю, малюю, тобто я фіксую загиблих. Все це почалося з того, що я зауважив, що цифри в новинах про загиблих чи поранених звучать як суха статистика.

В мистецтві для мене не існує категорій «поганий і добрий». Я не настільки вже молодий, щоб так категорично мислити. Я мислю інакше: це на мене впливає, а це – ні. Але ця оцінка не дає мені права називати щось гімном чи не гімном.

В нас містерія плакатності. Особливо це відчувалося в перші місяці. Плакати – це мистецтво емоцій, і художники вивалювали емоцію. На будь-яку подію з'являлася якась візія: плакати саркастичні, смішні, жахливі, трагічні. Але плакатністю починають трохи зловживати. Щирий запит і щира реакція перетворюються на моду. Це притаманно митцям і соціуму. — Про напрямок мистецтва, який найточніше описує процеси в Україні

І все, що цікавить зараз Захід, коли вони пропонують майданчики для українських митців – вони вважають, що наскрізною темою має бути тема війни. Тому що так простіше, це виразніше. Пора вже трохи це фільтрувати. На цій хвилі з'явилось дуже багато – особливо серед молоді – художників, які почувають, що вони зробили в світі мистецтва якусь революцію. Вони спекулюють на темі війни – це дуже прикро. От я не хотів ніколи малювати плакатів, тому що я знаю, що завтра це мине. Звичайний натюрморт може тебе сильніше вразити, ніж намальована ракета.

Кожен з українських художників по-різному почав реагувати на війну: хтось каже «Яке мистецтво?», хтось пішов воювати, в когось почалася депресія, а когось накрило і він раптом взявся щось робити. Мене накрило. Я займаюся дуже різними проєктами, залежно від того, наскільки кожна технологія дає мені можливість втілити ту чи іншу ідею. Сьогодні це може бути інсталяція, завтра – гепенінг, післязавтра – театральна вистава. Я дуже давно не брався до живопису, а як почалася війна, став малювати. Твори виходять дуже напружені, хоча там немає ані вибухів, ані солдатів. Процес малювання для мене навіть важливіший, ніж результат.

Кожна річ має органічний сенс. Зараз, якщо взяти народне мистецтво, це сувенірка, бездарні і кічові вишивки, якими треба похизуватися. Тобто це така складова упаковочного мистецтва. Коли ніби все класно, але коробку відкриваєш, в ній нічого немає, порожнеча. Упаковочне мистецтво – це величезна трагедія сучасного мистецтва. Я за це дуже переживаю.

Мене найбільше вбиває питання: «Що ви хотіли цим сказати?». Та нічого я не хотів цим сказати! Я не говорю – я роблю.

Мені здається, ту енергію, яка з'явилася під час війни, можна транслювати в творчості так, щоб це були твори про війну, але не тільки через атрибутику бомб, вибухів, зруйнованих міст. Важливе переосмислення цієї катастрофи, в якій ми опинилися.

У мене до чорного кольору ніколи не було негативного ставлення. Чорний колір – це не колір трауру. Це ж умовність – в японців траурним кольором вважається білий. Чорний колір дуже благородний, глибокий; це прірва, безмежність, невизначеність.

Уявіть вазонок, в якому росте квітка. Всі бачать її пелюстки і ніхто не заглиблюється в кореневище. Я часто роблю такий перформанс: витягую квітку за стовбур з вазонка і бачу, що кореневище має форму вазонка. Ця квітка не вільна, вона росла так, як її запрограмував порожній вазонок. Кореневище – це історія, це пам'ять, вони формують те, що ти бачиш на поверхні. Тому й важливо, щоб історія і пам'ять не були спотворені. Щоб ми в певний момент не зрозуміли, що ми в якомусь вазонку.

Як тільки справа доходить до абстрактного живопису, відразу у людини починається ступор: я нічого не розумію. Я кажу: ну ви ж музику розумієте. Музика це ж абстракція, це набір звуків, який впливає на вашу свідомість. То чому ви не сприймаєте абстракцію?

Я колись був кочегаром, тож є таке поняття в системі котелень – підривні клапани. Якщо щось пішло не так, спрацьовує підривний клапан, який дозволяє випустити пару, щоб не вибухнув котел. Приблизно так я собі уявляю мистецтво.

Я не знаю, як виправляти росіян. Єдине, що на них може вплинути – фізична сила. Може, програш у війні почне потрохи їх витвережувати, якусь частину. Треба купу всього ламати. За сотні років вони створили, вигадали і сконструювали безліч стереотипів про «русскій мір», про «русскую цивілізацію», про обраний народ і безліч такої херні, яку з успіхом сотні років хаває цілий світ.