Врода Марина Анатоліївна

Врода Марина Анатоліївна (22 лютого 1982, Київ) — українська кінорежисерка і сценаристка.

Марина Врода

Марина Врода, фото: BBC News

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Дитиною я проводила там кожне літо. Гуляла з дідусем місцевими пагорбами. Втім, я ніколи не думала знімати фільм про село, і мене дуже злить, коли люди говорять про ці місця як ті, що зникають. Фільм не про це. Він про спогади й подорож у часі. Він про всіх нас, про життя та смерть, і речі, які ми залишаємо одне одному. — Про місце, у якому відбуваються події «Степного»

Мені хотілося якомога більшого наближення. Можливо, не надто часто рухати камерою, досягнути якоїсь максимальної простоти. Пам’ятаю, як шукала способів висловити свою вдячність чи любов, бо я справді люблю цих людей. Врешті я вирішила не поспішати. Ми ні від чого не тікаємо, нікуди не поспішаємо, бо нашою метою було спостерігати: що станеться, якщо помістити непрофесійних акторів у змодельовані нами ситуації. — Про власну манеру фільмування

Перший задум «Степного» зʼявився у 2011-му чи 2012-му. Памʼятаю, як побачила одну могилу і задумалась, кого там поховано: померлого чи який скарб? І сказала собі: скарб. Скарб життя. Ми всі шукаємо свій власний скарб, але часто не знаємо, який він. І де його шукати? Коли Анатолій шукає скарб, про який йому розповіла мама, — захований десь глибоко у цій землі, — то він насправді шукає відповідей до свого минулого. Але іноді ми занадто пізно починаємо ставити ці запитання.

Шукаючи акторів, ми також думали про історії, якими вони могли б з нами поділитися. Я ніколи не казала їм, що саме розповідати, і ніяк не впливала на жодну із цих розмов. Мені хотілося побачити, що вони самі розкажуть. Врешті в нас вийшло своєрідне поєднання особистих спогадів і трагічної історії, що дуже мене зачепила. Сцена на кладовищі могла відбутися як 100 років тому, так і сьогодні. Я хотіла, щоб у ній відчувалася позачасовість. — Про підбір акторів до стрічки «Степне»

Я думаю, що з часом наші цінності змінюються. За радянської доби вони були одні, за капіталізму — інші. Ці старі хати, покинуті нашими батьками, комусь можуть здатися непотребом, але для нас вони становлять цінність. Думаю, мені хотілося, щоб глядачі замислилися про цінність свого дому, своєї країни, а також про те, як це, — намагатися дізнатися свою історію. Слухати тоді, коли не хочеш і коли це складно. Адже значно простіше просто пристрелити собаку. — Про задум стрічки «Степне»

Я була дуже щасливою, коли знімала свої перші короткометражні фільми. Я відчувала, що тепер я ніколи не зникну — бо створила щось. По-моєму, Анатолій такий самий. Його брат більш розважливий, практичний, а він натомість звертається до творчості. Він працює над портретом і робить це не тому, що мусить, а тому, що йому це подобається. — Про головного героя стрічки «Степне»

Я колись жила у Києві, я там виросла, але мене завжди цікавила історія моєї родини. Я її досі не дуже добре знаю. Я дуже багато думала про питання ідентичності. Мабуть, для деяких режисерів це не важливо, але не для мене, бо я живу в країні, яка не знає свого минулого. Ми не знаємо свого коріння, бо його стерли. У мене було стільки запитань про минуле мого дідуся, про його життя в Радянському Союзі. Я все запитувала його, чому він не поїхав, коли міг, після ув’язнення в Німеччині. А він мені казав: «Я хотів поїхати додому». Я ніколи цього не розуміла. Але тепер розумію.

Я люблю знаходити з людьми контакт і слухати їх. Я хотіла, щоб мої актори знали, що їхні історії я також хочу розповісти — показати, через що вони пройшли. Ми просто поговорили одне з одним, і з цього вийшов фільм. Мій дідусь був в’язнем у Німеччині під час Другої світової, тому його історії я також слухала. Я шкодую, що не змогла більше його розпитати, адже вже тоді відчувала, що в Україні щось може статися. Хоча я, звісно, не могла передбачити війну.