Гармаш-Литвин Антоніна Іванівна

Антоні́на Іва́нівна Литви́н (дошлюбне Гармаш, 1940, Кременчук — 2022) — українська письменниця, поетеса, громадська діячка.

Антоніна Іванівна Гармаш-Литвин

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Дніпро для нас був живим духом. До нього йшли, як до Бога – очиститись від життєвої сірості, набратися наснаги, змити всі гріхи, розраяти горе, радощами поділитись. Якщо хтось вертав з далекої дороги, то мерщій поспішав до Дніпра: скупатися, змити втому і всяку нечисть, набратися сили, торкнутися рідної водиці. — «Голос утопленого села»

Коли пізньої осені Дніпро сковувала крига, в селі говорили: «Дніпро став», «Дніпро заснув...» А як прислухалися тихими березневими вечорами, чи не гримить на Дніпрі: бо коли крига рушала з місця, ламалась і тріскалася так лунко, як гарматні постріли. І як радісно поширювалась весняна новина: «Дніпро рушив!» Дивитися льодохід ішли усім селом, це було неповторне видовище. Така сила і могутність чулася в тому незупинному, невідворотному рухові, що всі, мов заворожені, не могли відірватися, подовгу стояли в урочистому мовчанні.. — «Голос утопленого села»

І ходили в нашому селі у вишиванках. По вишивці можна було дізнатися, чи це вдівець, або вдова, чи одружений, або одружена, чи жених, або наречена, чи просто хлопець, або дівчина. — «Голос утопленого села»

Священним птахом в нашому селі вважався лелека. Якби робили герб нашого села, то лелека на ньому був би обов’язково. Жили на кожній хаті. Хати вкривали соломою так, щоб було де мостити гніздо лелеці.. Як їх чекали весною! Ми, дітвора бігали кожного ранку за село, виглядали лелек. Так хотілося побачити, як вони повертатимуться додому з далекого краю. Але такого видовища ми ніколи не бачили. Лелеки прилітали завжди вночі. Отож ми прокидались якогось ранку і чули радісний клекіт своїх лелек. Якщо до когось на хату не повертались лелеки, то був траур всього села. Або часом поверталась одна птаха... хата, де не селились лелеки, вважалась нещасливою, або господарі недобрі люди. У новозбудовану хату вселялись тільки навесні, як поселяться на ній лелеки. — «Голос утопленого села»

Білий кінь, як лебідь по землі летить, – Обганяє віте? доганяє мить? Вершник ясночолий ніби вріс в коня, – І не поганяє, і не зупиня… Мчить крізь гори-доли, крізь ліси-поля, Під копита стогне, горнеться земля, Небо пада зорями вершнику до віч, – Мчить, не спочиває, ані вдень, ні в ніч. — «Голос утопленого села»

Я прагну ту пісню, яку світ не знав, Якої ніколи ніхто не співав, І серце буремне спалю без жалю, – Лиш тільки прокинься, о Пісне, молю! — «Голос утопленого села»

Як тяжко, як важко я мучусm-караюсь, За землю, що вірно люблю! Та ладен віддати за тебе, мій краю, Я всього себе без жалю! — «Голос утопленого села»

Чарівна то пісня — як ти її співатимеш, то вороги будуть в друзів обертатися, і не буде на землі людини, яка б слухаючи твою пісню не стала кращою, добрішою, чутливішою... Тільки бережи її, аби не підмінили тобі... Бо повернути втрату неможливо. Відтоді український народ славен у світі своєю піснею... — «Голос утопленого села»

Перекази оповідають, що траплялися випадки, коли в різних кінцях України лелеки кидалися на напасників, допомагаючи господарям. І відбувалося диво: господар несподівано, незбагненно перемагав, метаючись вогненним вихором між ворогами. Якщо залишався живим, то з роду в рід передавав якусь таємницю старшому синові, а той – своєму. — «Голос утопленого села»

Тому ще й сьогодні люди не можуть пізнати Правду, бо звикли довіряти очам більше, ніж серцю… — «Голос утопленого села»

І доки буде вічнозеленіти хоч одна деревина, доти незнищима наша країна... Бо окрім усякого дива, ці дерева несуть людям і ліки, і їжу, і тепло. А смолисті сльози ще й проганяють нечисту силу. — «Голос утопленого села»

Навіть в золотій клітці пташка не співає, до душі чужа земля не промовляє… — «Голос утопленого села»

Сумовите гілля низько посхилялось долу, вмочає в воду зелене листя. Тільки вітер все зачіпає вербу, пестить пишні зелені коси, грайливо тіпає їх з боку на бік... Попід вербою часто стоять закохані, перемовляються ніжними словами. І тоді верба тоскно шелестить, ніби хтось тихо зітхає. І прозвали ту вербу плакучою... — «Голос утопленого села»

Кажуть, що раз на рік, саме о 12-ій годині новорічної ночі королевич Південних Гір зустрічається з Снігуронькою-Зоряницею і розцвітає між ними чарівна квітка-зоря. І хто її побачить, тому серце ніколи не зачерствіє, не охолоне. — «Голос утопленого села»