Любов Григорівна Геньба (народилася 28 лютого 1960 в селі Грушевому Гуляйпільського району Запорізької області) — українська поетеса, журналістка, громадська діячка, режисер, член НСПУ, директор Гуляйпільського музею.
|
Ми належимо до тієї раси на землі, якій не байдужа висока духовна культура. Бо вона вже закладена у нашій мові.[1]
|
|
|
|
|
|
А Вітчизна — це не хтось і десь. Я — теж Вітчизна. Так би повинен мислити кожен.[1]
|
|
|
|
|
|
А письменник — це ж рупор. А письменник — це той, що кличе і йде сам уперед.[1]
|
|
|
|
|
|
Інформаційний простір повинен бути настільки насичений озоном українського, щоб навіть у ві сні ми не змогли зрадити Україні.[1]
|
|
|
|
|
|
Я звідси починаюсь як народ,
Земля моя свята — жива ікона. — «Я звідси починаюсь — як народ»[2]
|
|
|
|
|
|
Україно моя, моє серце з майбутнім,
І я разом з тобою в долині плачу.
Я — вкраїнка твоя і по змісту, й по суті,
І у дотиках слів так, щоб кожен почув. — «Молюся за Україну!»[2]
|
|
|
|
|
|
Бо коли ви забуде мамину пісню,
То, повірте, забудуть і вас. — «Молюся за Україну!»[2]
|
|
|
|
|
|
У війни немає обличчя,
Тільки зморене тіло і скалічена доля. — «Тим, що з війни»[2]
|
|
|
|
|
|
Над нами очі Бога сині-сині,
А біля нас багнети і дими.
Нас вже нема, є тільки тіні, тіні,
А тіні схожі на таких, як ми.[2]
|
|
|
|
|
Стаття у Вікіпедії