Грушевський Михайло Сергійович

Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) — український історик, політичний діяч, голова Української Центральної Ради, академік ВУАН.

Михайло Грушевський

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Рано набравши охоти до читання, позбавлений дитячого товариства, відірваний від ґрунту, я виростав серед мрій і фантазій, замкненим в собі відлюдком.

Довго роздумував я над паралелями сеї першої Комуни і тої другої, яка в 46 літ по її роз­громі підняла наново червоний прапор..., а засоби і методи, котрими світова буржуазія зломила пролетаріят в 1871 (погроми війська і по­ліції), повною мірою використала. — «Пам’яті Паризької Комуни» (1921)

Доки народ живе, живе і його мова.

Всі вчаться своєї рідної мови, а наша біда така, що треба вчитися її більше, ніж кому іншому.

Границя між своєю мовою й чужою затирається: рідко коли почує дитина, що великоруська мова, якої вчать її у школі, — мова чужа, інша від її рідної мови.

Елементи великоросійської мови випирають елементи українські, незвичайно збіднюють українську мову, і, нарешті, діло доходить навіть до повної утрати почуття мови…

…що сказати про нас, коли глузуємо й відрікаємося чистісінького українського виразу тому тільки, що він для великоросійського вуха зазвучить дивно.

Подивіться, як слабо розповсюджуються українські газети й журнали, всякі українські видання, які незвичайно малі круги української людності захоплюють, який незвичайно малий процент вводять вони в національну українську течію..

…Весь той тяжкий і небезпечний шлях до повного тріумфу наших демократичних і соціальних завдань Українська Народна Республіка мусить пройти самостійно, як незалежна держава…

У такій страшній боротьбі треба бути свобідним і незв'язаним! Се перша умова і велика необхідність — вимога самостійності, котрої тому мусять до останнього боронити всі, кому дорогі інтереси України і її трудового народу.

Орієнтація на Московщину, на Росію… справді була присвоєна собі частиною українського громадянства… Провідники українського життя довго стояли під владою гасел «спільної революції»… і я сам не відрікаюся її я скажу різко, але справжніми словами: це духове холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім усяку гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апольоґетом і панеґіристом.

Литовська зверхність бодай не вносила значних перемін в культурне й національне житє. Польська знищила матеріально й морально ті верхнї верстви, котрими держала ся руська культура, й вони упадають, щоб дати місце шляхтї польській, нїмецькому міщанству.

З промови на похороні січовиків студентського куреня полеглих під Крутами

Dulce et decorum pro patria mori! Солодко і гарно вмерти за отчизну — каже латинський поет, поезії котрого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно! — виголошено під Центральною Радою (19 березня 1918 р.)

Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи. Велике щастя окупити своєю кров'ю забезпечення цієї свободи!

От у цій хвилі, коли провозяться їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власті над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ.

Вони щасливі, що могли купити своєю кров'ю такі вартості своєму народові! Батьки, брати, сестри тих, котрих ми сьогодні ховаємо! Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щастя — вмерти за отчизну! їх слава і вдячна пам'ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині і довіку!

З творів серії «Історичні студії та розвідки»

Ми не можемо друкувати старими черенками XVII в., ні механічно повторити сі старі оздоби: се має значіння тільки для розбудження інтересу до скарбів нашої старої графіки; але для вжитку нової мусить вона бути відроджена в новій формі*, приладженій до сучасної техніки, до сучасних понять краси. Я думаю, що се й зістанеться завданням будучих українських артистів-графіків: використати нашу стару друкарську скарбницю, притягти сюди й використати — так, як використовував її старий друкарський куншт, так само і графіку рукописну, мініатюру, фреску, орнамент дерев’яний, металічний, кістяний. Дати з того всього нові закрої нашому друкарському письму, друкарським оздобам, заставкам, кінцівкам, орнаментам, викинувши все те тривіальне сміття, яке налізло до нас з усіх боків в пору глибокого занепаду артистичної творчості, який українське життя пережило в X IX в. під натиском офіціальної русифікації й полонізації. —

Приписуване

Біда України у тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна.

Про Грушевського

	Лукавий, хитрий був дідок, Любив неправду й зраду… Закликав німців в наш куток, Звалив Центральну раду.
	— Олександр Олесь

	Грушевський — голова ради. Український соціаліст-революціонер. Колись професор Львівського університету. Старець, витканий зі страху і побоювань, чия застаріла фігура повинна надати Раді благородну іржу поважного сенату. Боязко чіпляється за німецьку владу і виявляє мало симпатії до Австрії.
	— генерал-майор австрійського генерального штабу Вальдштеттен, 1918

	Старий Львів з його театрами і музеями, бібліотеками і архівами — єдине велике місто в Україні, де українське інтелектуальне життя твориться у природному українському середовищі, де навіть у трамваях і тролейбусах сперечаються через «прошу пані», «прошу пана», — цей Львів, напевно, припав би йому до смаку, незважаючи на постійний брак води і свіжих європейських газет. — Про Михайла Грушевського. Інавгураційна доповідь на відкритті Інституту історичних досліджень Львівського державного університету ім. Івана Франка (29 січня 1993 р.).
	— Ярослав Грицак