Грушевський Михайло Сергійович

український історик, політичний діяч і публіцист

Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) — український історик, політичний діяч, голова Української Центральної Ради, академік ВУАН.

Михайло Грушевський
Mychajło Hruszewski.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

ЦитатиРедагувати

  •  

Рано набравши охоти до читання, позбавлений дитячого товариства, відірваний від ґрунту, я виростав серед мрій і фантазій, замкненим в собі відлюдком[1].

  •  

Довго роздумував я над паралелями сеї першої Комуни і тої другої, яка в 46 літ по її роз­громі підняла наново червоний прапор..., а засоби і методи, котрими світова буржуазія зломила пролетаріят в 1871 (погроми війська і по­ліції), повною мірою використала[2]. — «Пам’яті Паризької Комуни» (1921)

  •  

Доки народ живе, живе і його мова.

  •  

Всі вчаться своєї рідної мови, а наша біда така, що треба вчитися її більше, ніж кому іншому.

  •  

Границя між своєю мовою й чужою затирається: рідко коли почує дитина, що великоруська мова, якої вчать її у школі, — мова чужа, інша від її рідної мови.

  •  

Елементи великоросійської мови випирають елементи українські, незвичайно збіднюють українську мову, і, нарешті, діло доходить навіть до повної утрати почуття мови…

  •  

…що сказати про нас, коли глузуємо й відрікаємося чистісінького українського виразу тому тільки, що він для великоросійського вуха зазвучить дивно.

  •  

Подивіться, як слабо розповсюджуються українські газети й журнали, всякі українські видання, які незвичайно малі круги української людності захоплюють, який незвичайно малий процент вводять вони в національну українську течію.[3].

  •  

…Весь той тяжкий і небезпечний шлях до повного тріумфу наших демократичних і соціальних завдань Українська Народна Республіка мусить пройти самостійно, як незалежна держава…[4]

  •  

У такій страшній боротьбі треба бути свобідним і незв'язаним! Се перша умова і велика необхідність — вимога самостійності, котрої тому мусять до останнього боронити всі, кому дорогі інтереси України і її трудового народу.[4]

  •  

Орієнтація на Московщину, на Росію… справді була присвоєна собі частиною українського громадянства… Провідники українського життя довго стояли під владою гасел «спільної революції»… і я сам не відрікаюся її я скажу різко, але справжніми словами: це духове холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім усяку гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апольоґетом і панеґіристом.[5]

  •  

Литовська зверхність бодай не вносила значних перемін в культурне й національне житє. Польська знищила матеріально й морально ті верхнї верстви, котрими держала ся руська культура, й вони упадають, щоб дати місце шляхтї польській, нїмецькому міщанству.[6]

З промови на похороні січовиків студентського куреня полеглих під КрутамиРедагувати

  •  

Dulce et decorum pro patria mori! Солодко і гарно вмерти за отчизну — каже латинський поет, поезії котрого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно[7]! — виголошено під Центральною Радою (19 березня 1918 р.)

  •  

Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи. Велике щастя окупити своєю кров'ю забезпечення цієї свободи[7]!

  •  

От у цій хвилі, коли провозяться їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власті над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ[7].

  •  

Вони щасливі, що могли купити своєю кров'ю такі вартості своєму народові! Батьки, брати, сестри тих, котрих ми сьогодні ховаємо! Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щастя — вмерти за отчизну! їх слава і вдячна пам'ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині і довіку[7]!

ПриписуванеРедагувати

  •  

Біда України у тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна[8].

Про ГрушевськогоРедагувати

  •  

Лукавий, хитрий був дідок,
Любив неправду й зраду…
Закликав німців в наш куток,
Звалив Центральну раду[9].

  Олександр Олесь
  •  

Грушевський — голова ради. Український соціаліст-революціонер. Колись професор Львівського університету. Старець, витканий зі страху і побоювань, чия застаріла фігура повинна надати Раді благородну іржу поважного сенату. Боязко чіпляється за німецьку владу і виявляє мало симпатії до Австрії.

  — генерал-майор австрійського генерального штабу Вальдштеттен, 1918[10]

ПриміткиРедагувати

  1. Любомир Винар. Автобiографiя Михайла Грушевського з 1926 року, с. 8
  2. Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів Юрій Шаповал
  3. Ховрич С. Чому проблеми, порушені понад сто років тому, залишилися невирішеними? // День: Щоденна Всеукраїнська газета. — № 224–225 (3867 — 3868). — 2012. — С. 13.
  4. а б Незалежність №1: Коли Грушевський насправді її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти, Історична правда
  5. Бжеський Р. Нариси з історії Українських Визвольних Змагань 1917—1918 рр. — Торонто : Чужина (друком Видавництва «Гомін України»), 1970. — Репринтне видання: Тернопіль : Джура, 2014. — С. 15—16.
  6. Загальний погляд на полїтичну й культурну еволюцію давньої Руси: державний процес, елєменти культурної еволюції, зломаннє полїтичного й культурного житя, значіннє сього факту. // Історія України-Руси. — Т. ІІІ. — С. 503.
  7. а б в г Промова під Центральною Радою на похороні січовиків студентського куреня 19 березня 1918 р.
  8. Про укр-журналістику
  9. Олександр Олесь, «1918 рік»
  10. Крах германской оккупации на Украине. (По документам оккупантов), с. 116