Дейв Ґроссман

Американський письменник, підполковник у відставці

Девід Аллен Ґроссман (23 серпня 1956, Франкфурт-на-Майні, Німеччина) — американський письменник і викладач, який проводить семінари з психології смертоносної сили. Підполковник армії Сполучених Штатів у відставці.

Дейв Ґроссман
Стаття у Вікіпедії

Цитати

ред.
  •  

Військові в мирний час схожі на футбольні команди, які ніколи не грають. Коли я починав мої презентації після терористичних атак 11 вересня 2001 року, після того, як почалася війна в Афганістані, для тих, хто повинен був брати участь у боях, я проводив для них «кислотний тест». Я говорив, що якщо ви зробите щось дурне, то ви помрете. І більше того, всі ці дурниці дуже швидко виходять, якщо не бути до них готовими і не захищати себе[1].

  •  

Книжка «Вбивство» є дуже важливою, але насамперед це академічна робота. У книжці «Бій» були прості, базові поради, основні методики, необхідні для бою.
Книжка про бій була опублікована лише через кілька років після терористичної атаки. Тому обидві мої книги потрапили до списків рекомендованої літератури і стали обов’язковими для прочитання у ВМС США[1].

  •  

Коли розпочалася війна у 2001 році, це перетворилося на щось зовсім інше. Мій син відправився у свій перший бойовий похід під час вторгнення в Афганістан після терористичних атак 11 вересня 2001 року. Тому моя друга робота була саме про бій. Цю книгу я написав для свого сина, який збирався йти на війну[1].

  •  

Коли почалася війна в Афганістані, у мене з’явилося дуже багато роботи з військовими. Тому що тепер вони зіткнулися із ситуаціями на межі життя і смерті. Та інформація, яка була із середовища правоохоронних органів, стала потрібною для військових, які збиралися йти воювати. Це був ніби інтерактивний фідбек. Я робив презентації для військових і для правоохоронних органів, а вони підходили до мене і розповідали, як це було в них[1].

  •  

Моя книжка про вбивство вийшла 1995 року. Я мав честь розповідати саме про це. Коли я пішов у відставку 1997 року, то презентував її та багато інших своїх робіт у правоохоронних органах. Ці люди були тими, хто стикався із ситуаціями на межі життя та смерті щодня, шукаючи найкращі засоби, які тільки можна знайти. Коли я з ними працював, мої презентації отримували практичне втілення[1].

  •  

Я вивчаю аудиторію. Представляючи їй матеріал, я за нею спостерігаю. Я гарний психолог. Між мною та моїми учнями завжди є зворотний зв’язок. Слухачі, яких я зустрічав тут, в Україні, ті, яких я навчав тут, жадають нових знань. Вони дуже зацікавлені. Іноді я в цих аудиторіях бачив навіть ветеранів війни, які були в захваті, говорили: «так, все так»[1].

  •  

Я говорив про уповільнення часу, тунельний зір, прогалини в пам’яті та спотворення пам’яті. Люди — поліцейські та військові — підходили до мене під час моїх презентацій і казали, що це саме те, що відбувалося з ними. І вони ніколи нікому про це не говорили. Вони жили у своєму маленькому світі. Вони боялися розповісти, що не чули пострілів. Боялися говорити про тунельний зір. Вони не говорили про такі речі, бо думали, що з ними щось не так. І коли вони чули, що це нормальні реакції, це було дуже важливою річчю для них[1].

  •  

Я можу з упевненістю сказати, що опитав більше людей, які брали участь у бойових діях, ніж будь-хто в історії людства. Я звільнився з армії понад 26 років тому. І нині перебуваю в дорозі понад 200 днів на рік, навчаючи правоохоронців цих речей. І кожного дня протягом цих 26 років від двох до чотирьох людей підходять до мене і діляться зі мною інформацією. За найконсервативнішими підрахунками, за 25 років я записав мінімум 2500 інтерв’ю із цими людьми[1].

  •  

Я треную «морських котиків», батальйони американської морської піхоти. Вони мали багато разів бойові виїзди. І я подумав, хто я в біса такий, щоб їх навчати? Те, що я дізнався, було для мене справді дивним: чим більше боїв вони мали, тим більше цінували те, що я їм розповідав.
І це також стосується України. Вся країна стикається з цим «кислотним тестом» щодня. Бо війна означає, що люди вмирають. Нація гине, свобода вмирає. І українці голодні щодо інформації — як зберегти своє життя, не наробити дурниць, захиститися, навчитися із цим жити.
Це одна з найбільших нагород за все моє життя — бути тут і допомагати Україні в цей важкий час[1].

Примітки

ред.