Джапарова Еміне Айяровна

Еміне Айяровна Джапа́рова (також Емінє Джеппар, крим. Emine Ayar qızı Ceppar; 5 травня 1983) — українська кримськотатарська політична та державна діячка, журналістка, перша заступниця Міністра закордонних справ України

Еміне Джапарова

Я мусульманка. Це важливий елемент моєї ідентичності.

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Балансувати завжди складно. Найскладніше — балансувати. У цьому майстерність життя. Ця епоха відкриває набагато більше можливостей для жінок, ніж будь-яка попередня.

Будь-яка платформа або стратегія не деокупують Крим самі по собі. Але надважливим є мати певне бачення та реалізовувати відповідну політику. І це щоденна та кропітка робота.

Для мене баланс між роботою й особистим життям — норма, це частина мого вибору. Кар'єра — органічна частина мене. Це не про жертовність, не про гризоти, не про те, «а що ж мені тепер із цим робити і як все встигнути». Це мій свідомий вибір. Коли діти запитують, навіщо ти ходиш на роботу, я говорю чесно: тому що мені цікаво і я люблю її.

З півтори тисячі працівників у МЗС третина — жінки. Це немало, але треба зважати на їхні посади. Все одно виходить, що керівний склад — здебільшого чоловіки. Жінок на керівних посадах і посадах послів у нас мало, саме тому ми хочемо мотивувати молодих дипломаток вірити в себе. Тому що для мене ключ до розв’язання гендерного питання — насамперед у впевненості в собі.

Крим — мій біль. Я звикла, що він перманентний, а єдиний спосіб його сублімувати — робота. І якщо запитаєте, чого найбільше хочу, то скажу — повернення Криму. Вся моя професійна діяльність останні шість років — шлях до цього.

Кримськотатарська культура – частина української, чи ні? Мене дуже тішить, що ми подали кримськотатарський орнамент до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО від України. Це те, чого країна не зробила до 2014 року.

Кожен на своєму рівні має відповісти для себе, хто я такий, чому я живу тут, що я роблю? Я свій вибір зробила, в 2014 році виїхавши з Криму і працюючи зараз, аби повернути український півострів.

Мені важливо презентувати мою культуру через образ. Я часто надягаю фес, коли виступаю на різних міжнародних майданчиках, він має органічний вигляд зі строгими сукнями.

Мета всіх змін – реконструкція свідомості. Нам також хочеться оживити обличчя МЗС. Показати, що це не просто кам’яна будівля на Михайлівській, не просто прапори. Передусім МЗС — це люди, і жінки, зокрема. Це долі, спроби поєднати сім’ю й роботу — іноді дуже непрості.

Публічна дипломатія завжди вимагає ресурсу. Ніяка сила, навіть м’яка, не буває дешевою. Тому що ми говоримо про те, щоб транслювати назовні контент, який ми тут робимо, а це вимагає грошей.

Система, яка дісталася нам від радянської влади, не працює, а нових усталених правил ще немає. Все народжується на наших очах. Ми спостерігаємо процес, який я називаю down to earth — політики стають простішими й сучаснішими. Сьогодні дуже просто зв’язатися з міністром або віцепрем’єр-міністром, просто написавши йому у Facebook.

Сьогодні ви не знайдете жодної організації, яка була б на 100% ефективна. ОБСЄ приймає рішення консенсусно, а рішення Ради безпеки ООН можуть ветуватись одним членом – Росією, наприклад, якщо вони їй невигідні.

У 20 років понад усе на світі я прагнула стати послом, першою кримськотатарською жінкою на цій посаді. Мені хотілося інтегрувати свій народ у міжнародну політику на високому рівні. Тепер амбіції змінилися, я розумію, що моя посада — радше про відповідальність та можливості.

Час для себе — це ті миті, коли я можу мовчки зосередитися на своєму усвідомленні швидкості життя й проаналізувати, що відбулося, що я відчуваю із цього приводу, чи подобаються мені ці перегони. Я намагаюсь усвідомлено висмикувати себе із цих перегонів і давати час поміркувати із заплющеними очима.

Часто, аналізуючи те, що ми зробили за шість років тут, в Україні, розумію, що тут відбулась глобальна реконструкція країни і свідомості. Це процес, який тягнеться у часі, і вимагає участі багатьох в державі, в тому числі державних установ, міністерств, залізниці і так далі.

Щастя — це завжди внутрішній стан, ззовні щастя годі й шукати. Тому мій професійний успіх — результат внутрішніх трансформацій, які зі мною сталися. Чи маю виклики в повсякденному житті — звісно! Чи маю проблеми — певна річ. Чи шукаю можливості бути більше з дітьми — так, постійно. Я не хочу вдавати ідеальну жінку, якою не є.

Що дійсно важливе — зосередження уваги. Якщо за щось беруся, я точно дійду суті справи й докладу максимум зусиль, щоб дістати результат. Це про якість того, що обираю робити.

Як встигнути все? Як за цим «все» встигати жити? Мій пошук балансу зосереджується саме в цій площині. Наразі я дозволяю собі віддавати багато часу й енергії роботі та професійній реалізації. Такий період і мій вибір. Ставлюся до цього спокійно та з розумінням, що ніщо не вічне.

Як держава ми зараз себе переосмислюємо. Що ми є, хто ми є... І я рада, що нарешті частиною цієї національної усвідомленості стане й кримськотатарська культура. Нам важливо показати, що Україна — це не тільки косівські вишиванки або кераміка з Опішні, а ще й орнек.

Я думаю, ми підійшли до історичної межі, коли усвідомлюємо, що багато організацій не мають ідеальних формул та рішень і можуть бути легко паралізовані. Потім, починаючи аналізувати, чому так, розумієш, що швидкі рішення і відповіді можливі лише в авторитарних системах. В демократичних все по-іншому.

Як кримська татарка я відчуваю свою приналежність до України. Але до початку окупації Криму часто було таке, коли кримських татар в офіційному Києві розглядали як «п’яту колону Турецької республіки» і чекали від нас сепаратизму. Натомість в Криму процвітали десятки російських організацій, кожен другий долар бізнесу належав росіянам, не говорячи вже про військову базу РФ.

Якщо подивитись на те, що відбувалось протягом всього періоду нашої незалежності, то останні шість років – найдинамічніший її період. І найскладніший. Але ми рухаємось супершвидкими темпами і, мені здається, у правильному напрямку – від вектору на ЄС і НАТО до відновлення територіальної цілісності, формулювання ідентичності та захисту національних інтересів.

Я розумію, що якби не події 2014 року, ми як суспільство не змогли б розірвати оцей зв’язок з Росією. Але ми це зробили і, сподіваюсь, не відкотимося назад.

2014 року мала відчуття, ніби хтось чужий прийшов, попорпався в моїх речах і викинув їх на смітник. Тому я виїхала майже відразу. Але перше літо окупації прожила в Криму, і це було складно. Пам’ятаю, як на пляжі в Алушті побачила жінку, що продавала пахлаву й називала її на російський манір «хворост медовый». Після такого чітко усвідомлюєш, що сталося. — Про окупацію Криму