Бабкіна Катерина Богданівна

Катери́на Богда́нівна Ба́бкіна (нар. 22 липня 1985, м. Івано-Франківськ) — українська письменниця (поетеса, прозаїк, сценаристка та драматургиня).

Катерина Бабкіна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Все, що ми робимо – ми прикриваємося. Ми приходимо у цей світ голі, абсолютно наївні і відкриті. Потім цей світ починає нас пиз…ти, і впродовж всього життя ми прикриваємось, щоб нас не боліло, і щоб ми далі могли провадити свою життєдіяльність. Мені здається, що під тиском різного роду пошкоджень формується наша особистість.

Здавалося би, коли весь світ летить у майбутнє, як тесла в космос, на неймовірній швидкості і має небагато спільного сам із собою на відлеглості вже в покоління назад, єдине, на що нам залишається спиратися, це свідчення. Ані документи, ані підручники, ані джерела фіксації інформації більше не викликають довіри в епоху пост-правди, тільки історії, передані живими людьми живим людям, практично з уст в уста. Маленькі історії, розказані слабкими голосами свідків, що вижили, а можливо, й ні. — «Моє уявне минуле»

Минуле нічим нам не допоможе, і з огляду на те, як змінився світ, - навряд чи багато чому навчить. Але, на мою думку, осмислене, проговорене минуле здатне загоїти в суспільстві дуже важливі криваві діри та пояснити (хоча в жодному разі не виправдати) витоки болісних процесів і паттернів, у яких ми живемо сьогодні. — «Моє уявне минуле»

Моє минуле уявне, але чесне. Я стараюся заздалегідь пробачити всіх тих, хто чинив страшні тепер мені речі, бо їх ламало щось більше за них — система, країна, війна, цілий світ навколо, який казав їм, якими бути, щоб вижити. Як би там не було, люди в минулому були кончені, бо страждали. І вони заслуговують на історії про них, адже через те, що вони страждали, але вижили і трансформувалися, світ тепер ламає мене значно менше. І хочеться вірити, що я, моє покоління і подальші покоління здужаємо не стати конченими і зробити цей світ приємнішим місцем. — «Моє уявне минуле»

Моє покоління — одне з перших поколінь у наших широтах, де не думають більше, що «б'є — значить любить», що жінка має бути за чоловіком, що інакшість — це вирок, що гомосексуали мають бути засуджені і взагалі це хвороба, що найкращий спосіб виховання — це терпіння і змушування, і ще тисячі подібних речей. Тобто я хотіла би думати, що все покоління таке — але насправді знаю, що, на жаль, ні, але нас принаймні стільки, що ми уже маємо голос і його чують. Знаю також, що в наступних поколіннях голос цей міцнішає. — «Моє уявне минуле»

На біду, всі старші в родині були добрими оповідачами. Якщо ви не знали — хороші оповідачі багато фантазують, увиразнюють, де треба — спрощують, викидають зайве, де слід — уяскравлюють. Формують збірні образи, вдаються до цензури (...), видають чужі історії за свої, а свої за чужі. — «Моє уявне минуле»

Насправді письменницька робота – це не на кнопочки натискати, а переживати дух часу, осмислювати його, ословлювати і проводити інших через ці емоційні та подієві досвіди. З цим нічого не змінилося – люди ще залишилися, дух часу теж на місці.

Уже близько двадцяти років минуло з часу, як у літературі, кіно, театрі та інших мистецтвах міцно затвердився тренд на пам'ять і минуле у свідченнях простих людських історій. Родинні розвідки, сентиментальні і дуже локальні в сенсі об'єкту дослідження, як-от «Мабуть, Естер» Каті Петровської чи «Мрець у бункері» Мартіна Поллака (Martin Pollack), привертають тепер більше уваги та змушують замислитися якісніше, аніж те, що звемо «історичними романами», — сюжети, дбайливо вписані в реконструкцію епохи. — «Моє уявне минуле»

Як читачка, я напевне не доросла до досліджень і ніколи не доросту, але от біографічні романи та/чи художні книжки, що повністю чи частково базуються на реальних подіях, – моя велика любов. Мені їх дійсно бракує.

Я не назву себе зіркою, але я професійний письменник. Я живу з писання своїх книжок. Це багато роботи. Робота фултайм (на повний робочий день). Можливість жити з того, що я пишу і нічого більше з’явилась у мене після 10 років на ринку. Це командна робота, ти працюєш з різними людьми. Як виглядають твої книжки, як вони продаються, куди вони потрапляють залежить не лише від тебе. І всьому цьому потрібно вчитися, все це не просто. Але при всьому цьому для мене це найкращий з шляхів.

Я почала писати, як тільки навчилась оперувати словами. Відразу, коли я їх вивчила, я стала складати їх у віршики, за прикладом тих, яких мене вчили у дитинстві. Пізніше писала схожі на вірші, які вчила у старшому віці. З часом я зрозуміла, що можна самому брати і писати книжечки. Так і не попустилася цієї думки.