Кетрін Фієскі
Кетрін Фієскі — французько-британська політична експертка, науковиця та авторка, чия робота зосереджується на тому, як культура та суспільство перетинаються з політикою й економікою. Вона є директоркою-засновницею міжнародної консалтингової та дослідницької компанії Counterpoint. Роботі Фієскі приписують концептуалізацію «нового бачення популізму як ідеології».
| Кетрін Фієскі | |
 Стаття у Вікіпедії
|
Цитати
ред.Вкрай важливо, щоб Україна мала місце за столом переговорів. Це означає представництво в різних культурних інституціях, європейських політичних форумах й освітніх організаціях. Я усвідомлюю, що ці дискусії відбуваються в умовах війни, яка накладає значні обмеження на те, у що Україна може інвестувати і чого може досягти. Ми, ті, хто перебуває за межами України, несемо відповідальність за те, щоб українська політична культура, голоси й погляди були представлені в ширших дискусіях. Це допоможе Україні стати партнером у сферах освіти, культури, інновацій і технологій, перетворивши її з теми для розмов на учасника діалогу[1]. |
Мені вже за п’ятдесят, і я виросла на думці, що Центрально-Східна Європа була колишньою частиною Радянського Союзу, а на початку дев’яностих я перейшла до розуміння її як невід’ємної частини Європейського Союзу. Багато хто поділяє цей досвід, але унікальні риси кожної країни регіону залишаються майже невідомими. У політичній уяві ці країни пройшли шлях від перебування в одній імперії до інтеграції в ЄС, що часто сприймається поверхово. Процес розширення видається асиміляцією культур без належного розуміння й усвідомлення їхніх особливостей[1]. |
Ми також бачимо, як Росія ефективно використовує ці тактики в Африці. Це стосується не лише наративів навколо України; вони активно розпалюють нестабільність на місцях. У дусі радянської традиції Росія проводить подібні операції в таких країнах, як Нігер і Буркіна-Фасо, використовуючи ті самі аргументи для виправдання своїх дій[1]. |
Нинішня криза змусила європейців переосмислити свої оборонні пріоритети не лише щодо Путіна, а й щодо інших потенційних загроз. Сподіваюся, ми зможемо винести важливі уроки із цього досвіду, але іноді відчуваю розчарування, особливо коли Німеччина і Франція з різних причин не виконують своїх обов’язків у ЄС. Україна має відстоювати свою присутність у різних інституціях і зробити так, щоб її голос був почутий. Ми повинні боротися з думкою, що все [на схід] за Берлінським муром ототожнюється з Росією[1]. |
Під час навчання в аспірантурі я відчувала, що наближаються значні зміни, особливо в розвинених демократіях. На початку 1990-х популізм уже проявлявся у Франції. Жан-Марі Ле Пен заснував партію «Національний фронт» 1972 року, і до 1984-го вона брала участь у європейських і місцевих виборах. Особливістю було те, що крайні праві рухи почали використовувати нову риторику й політичні стратегії для просування націоналістичних та антиімміграційних ідей. У Європі, а надто в 1980-х роках, популізм почав набирати обертів, коли ці організації адаптували свій підхід, щоб привабити ширшу аудиторію[1]. |
Повільне визнання колоніальної динаміки, нав’язаної Україні Росією, заважає належному розумінню культурної незалежності України. Саме через це аргументи про деколонізацію мають такий сильний резонанс. Західна громадськість досі недостатньо усвідомлює культурний і політичний статус України, що призводить до недостатнього визнання й поваги. Багато інституцій, імовірно, підсвідомо не надають Україні того культурного й політичного статусу, якого вона варта[1]. |
Популізм можна використовувати для опису різних явищ, але його важливо відрізняти від простої популярності. Жан-Люк Меланшон — лівий популіст, який, як і Марін Ле Пен, вважає, що уряд контролюють корумповані еліти. Проте в популізмі Меланшона немає антиімміграційних і націоналістичних елементів, які характерні для правого популізму. Натомість він акцентує на антикапіталістичних та антиелітних настроях у більш широкому сенсі, критикуючи банкірів, журналістів й інших представників еліти[1]. |
Популізм, незалежно від того, лівий він чи правий, прагне усунути посередництво представницьких інституцій між народом і лідерами. Він просуває форму прямої демократії, часто через референдуми, обминаючи традиційних представників. Такий підхід підкреслює волю більшості, що може бути небезпечним у плюралістичних суспільствах, де сильні меншини потребують представництва. Прикладом є референдум щодо Брекзиту, на якому 48 % населення виступило проти [виходу з ЄС], проте більшість (52 %) ухвалила рішення без реальних переговорів. У таких складних суспільствах диктат більшості може створити додаткові виклики[1]. |
Популізм традиційно асоціювався з харизматичним лідером, особливо в ранніх дослідженнях, які фокусувалися на Латинській Америці, де діяли такі постаті, як Хуан та Ева Перони. Часто популізм пов’язували з лідером, який претендує на представництво «народу», або зі стилем комунікації, що орієнтується на емоційну привабливість, демагогію[2] та характерну риторику. Багато дослідників неохоче називають популізм ідеологією, оскільки він існує як на лівому, так і на правому флангах політичного спектра[1]. |
Популісти нерідко стверджують, що демократію захопили технократи, надто занурені у складні політичні процеси, щоб зрозуміти «справжні» цінності демократії. Вони критикують технократів за те, що ті використовують цю складність, щоб звичайні люди були змушені сліпо довіряти ухваленим рішенням. Популісти протиставляють цьому «здоровий глузд» як потужний інструмент, який вони використовують проти раціональної технократії. «Здоровий глузд» розглядається як інтуїтивна, емоційна реакція, а не результат детального аналізу[1]. |
Популісти часто використовують концепцію «здорового глузду», щоб створити ілюзію підтримки більшості. Подаючи певне питання як очевидне і зрозуміле для кожного, вони заохочують людей прийняти їхні погляди без глибоких роздумів. Наприклад, у грудні 2023 року Франція запропонувала новий імміграційний закон, який дозволив би узаконити нелегальних іммігрантів, зайнятих у секторах з дефіцитом робочої сили. Неочікувано більша частина прихильників «Національного об’єднання» підтримала цю пропозицію, навіть попри традиційно антиімміграційні погляди партії. Спочатку партія виступала проти, але, помітивши підтримку виборців, змінила позицію. Це продемонструвало, що популістське використання «здорового глузду» іноді може бути в конфлікті з реальними настроями громадськості[1]. |
Також «здоровий глузд» служить популістам для визначення, кого вони вважають частиною «справжнього народу». Вони припускають, що справжні представники суспільства, наприклад, пересічні французи, нідерландці чи угорці, володіють природним розумінням проблем, яке не потребує глибокого аналізу. Концепція «здорового глузду» стає не лише критикою технократичної складності, а й способом відмежувати своїх прихильників від інших[1]. |
У різних європейських суспільствах відбулося переосмислення того, що ми цінуємо, що готові захищати і за що готові померти. Це поставило фундаментальні питання на передній план дискусій. Наприклад, пам’ятаю, що наприкінці березня [Емманюель] Макрон сказав, що Франція може розглянути можливість введення військ[3], якщо це буде необхідно, чим шокував громадськість. Це спричинило розмови — деякі безглузді, але деякі досить цінні. Багато хто почав ставити собі запитання, за що справді готовий померти, — запитання, яке не звучало із часів Другої світової війни[1]. |
Широкий загал досі не ознайомлений із дорадянською історією, культурою й відмінностями між цими країнами, що необхідно подолати. Ще до приходу Путіна до влади було очевидно, що нам бракує глибшого знання регіону. Складається враження, що «завіса» ніколи не була повністю піднята і багато хто не вважав потребою детальніше вивчення. Занепокоєння навколо розширення ЄС коріниться в різних побоюваннях, наприклад у Франції деякі представники еліти розглядають розширення як стратегію США, спрямовану на збереження широкої, розрідженої Європи, яка уникає згуртованого політичного проєкту[1]. |
Я вирішила зосередитися на Жані-Марі Ле Пені, бо він став ключовою фігурою у відродженні націоналістичної та ультраправої риторики в Західній Європі, яку багато хто вважав табуйованою після Другої світової війни. Ле Пен був одним із перших у цьому регіоні, хто повернув ці ідеї, відкинувши технократію і раціональну політику на користь емоційного залучення. Він звернувся до темних аспектів французької політичної культури, порушивши післявоєнний консенсус, заснований на західних цінностях і мультилатералізмі[4][1]. — Про вибір теми дослідження |
Як ультраліві, так і ультраправі популісти висловлюють антиєвропейські та антизахідні настрої під виглядом антиколоніалізму. Хоча вони можуть захоплюватися різними лідерами, їхні симпатії часто перетинаються у точці спільної віри в те, що Європа й Захід нав’язують свої цінності решті світу. Для ультраправих це зазвичай спрямовано проти України, бо для них підтримка ліберальної демократії сприймається як західне втручання. Ультраліві пояснюють неприйняття західних цінностей історичним спадком колоніалізму. Тобто вони стверджують, що підтримка України — або відсутність підтримки Сектора Газа — це продовження колоніальної політики[1]. |
Примітки
ред.
