Киянка (фільм)

«Киянка» — український радянський художній фільм, знятий 1958 року режисером Т. В. Левчуком на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка.

Цитати

Іван Очеретько

	— Ти, Камишин, мабуть, ще не жонатий, а в мене в Києві жінка є. І красива ж... І помирать, та ще зараз, мені зовсім не можна. Дали мені оце за другого Георгія побивку додому, ще зимою. Ну і жінка тепер на порі. Ось-ось дитинка буде...
	(в оригіналі українською)

Яків Середа

	— Знаєте прислів'я: «Наука для людини, що вікна для хатини». А ми ж училися на мідяки.
	— Знаете пословицу: «Наука для людини, що вікна для хатини». А мы ж учились на медяки.

	— А ну дайте ж мені слово сказати... Що воно тут таке відбувається, чому тут народ зібрався, га? А то весілля! То Яків Середа доньок своїх молодших заміж видає! Стій-стій! А хто той Середа? Ким він був і ким став? І чому це він просить гостей своїх чарки налити, за що випити збирається, який головний тост проказати хоче? Ну ось я вам зараз поясню. Був той Середа нічим, а став він аж усім. А майна у того Середи тільки й було, що жінка та малі діти. А тепер ну поглядіть-же, люди добрі, як же він жити став! Ну дім же ж у нього прямо повна чаша! А сім'я у нього яка: і невістки, і зяті, і куми, і онуків скільки народилося, та ще скільки народиться, га? Вже прямо роту можна скласти, нашу, київську, арсенальську... І почнуть з тієї роти виходити і вчені, і інженери, і військові, а може, і артисти. А що? Й інтелігенція всяка, нема ж такої науки, щоб її робоча людина не здолала... Тож випиймо, товариші, самі за себе, за робітничу армію, за господарів життя країни нашої. Ну, гірко... цебто — Ура!
	— А ну дайте ж мне слово сказать... Что оно тут такое происходит, почему тут народ собрался, а? А то свадьба! То Яков Середа дочек своих младших замуж выдаёт! Стой-стой! А кто тот Середа? Кем он был и кем стал? И почему это он просит гостей своих рюмки налить, за что выпить собирается, какой главный тост произнести хочет? Ну вот я вам сейчас объясню. Был тот Середа ничем, а стал он аж всем. А имущества у того Середы только и было, что жинка да малые дети. А теперь ну поглядите-ж, люди добрые, как же он жить стал! Ну дом же ж у него прямо полная чаша! А семья у него какая: и снохи, и затья, и кумовья, и внуков сколько народилось, да ещё сколько народится, а? Уже прямо роту можно составить, нашу, киевскую, арсенальскую... И начнут из той роты выходить и учёные, и инженеры, и военные, а может, и артисты. А что? И интеллигенция всякая, нет же такой науки, чтобы её рабочий человек не одолел... Тогда давайте ж выпьем, товарищи, сами за себя, за рабочую армию, за хозяев жизни страны нашей. Ну, горько... то есть, — Ура!

Павло Дорошенко

	— Прощайся з Петроградом! Так, нагородив колись цар Петро! Але тепер все прахом піде, знову сюди повернеться Європа. А ми з тобою в Києві поставимо пам'ятник. Знаєш кому? Мазепі!
	— Прощайся с Петроградом! Да, нагородил когда-то царь Пётр! Но теперь всё прахом пойдёт, опять сюда вернётся Европа. А мы с тобой в Киеве поставим памятник. Знаешь кому? Мазепе!

Леонід Дорошенко

	— Так, Ви вірно провіщали, дядечку. Київ то не Петроград.
	— Да, Вы верно предсказывали, дядюшка. Киев это не Петроград.

Віктор Дорошенко

	— Хорошо ты придумала, Галка, что родилась в такой день.
	— Добре ти придумала, Галко, що народилася в такий день.

Діалоги

Іван Очеретько і Федір Камишин

	— Бач, пани відгризаються! — Ясно. Тепер їм усім точка. Знетронимо! — Що? — Знетронимо Тимчасовий уряд і піднесемо соціальну революцію, зрозуміло? — А ти, Камишин, як видно, оратель! — «Оратель»! Оратор. — А!
	— Бач, пани відгризаються! — Ясно. Теперь им всем точка. Низложим! — Що? — Низложим Временное правительство и водрузим социальную революцию, понятно? — А ты, Камышин, як видно, оратель! — «Оратель»! Оратор. — А!

Павло і Леонід Дорошенки

	— Російська імперія розпалася, це факт. Вся, вся повзе по швах, як старий жупан. — Що ж тут веселого, дядечку? — Міркуй, ти ж українець. Росії кінець. Дай Бог, якщо залишиться Московське князівство. А наша вільна Україна розкинеться від Дунаю до верхів'їв Дніпра, від Карпат до Каспійського моря, Бессарабія, Дон, Кубань увійдуть до нашої держави.
	— Российская империя распалась, это факт. Вся, вся ползёт по швам, как старый жупан. — Что же тут веселого, дядюшка? — Соображай, ты ж украинец. России конец. Дай Бог, если останется Московское княжество. А наша вільна Украина раскинется от Дуная до верховьев Днепра, от Карпат до Каспийского моря, Бессарабия, Дон, Кубань войдут в нашу державу.

Яків Середа з родиною

	— А хто стріляє, тату? — Зараз у нас у Києві тільки японців не було...
	— А кто стреляет, батя? — Зараз у нас у Києві тільки японців не було...

Яків Середа з дружиною

	— Дві кімнати! От дожили! — Да, матусю! Це мені за мандатом. Ти знаєш, хто підписав? — Ні... — Наш у Пітері, Ленін.
	— Две комнаты! Вот дожили! — Да, мать! Это мне по мандату. Ты знаешь, кто подписал? — Нет... — Наш в Питере, Ленин.

Яків Середа і Марвена Свентицька

	— Такі як Ви, товаришу Середа, то гвинти, на яких все вертиться. — Так на гвинтах нічого не вертиться... — Сліпому видно, які робляться помилки. Будівництво індустрії на Україні згортається і переноситься на Урал. Що це? — Що? — Великодержавний шовінізм! Колективізація затягується, продуктів немає, робітничий клас підтягує пояси. Чому? — Чому? — Утопія! — Вірно! Мало не втопли... Сільський куркуль всіх нас хотів у воду та ще дрючком зверху, але... ліквіднули його, правильно... Але ось колгоспи у нас поки ще слабкі... Я так метикую, треба трошки перетерпіти і подумати, що, куди, як... — Ось саме, всім подумати! Особливо нам, українцям. Потрібна партійна дискусія. — Ну що ж, я не проти дискусії... Погуторити можна....
	— Такие как Вы, товарищ Середа, это винты, на которых всё вертится. — Так на винтах ничего не вертится... — Слепому видно, какие совершаются ошибки. Строительство индустрии на Украине сворачивается и переносится на Урал. Что это? — Что? — Великодержавный шовинизм! Коллективизация затягивается, продуктов нет, рабочий класс подтягивает пояса. Почему? — Почему? — Утопия! — Верно! Чуть не утопли... Сельский куркуль всех нас хотел в воду да ще дрючком сверху, но... ликвиднули его, правильно... Но вот колхозы у нас пока ещё слабые... Я так смекаю, надо трошки перетерпеть и подумать, что, куда, как... — Вот именно, всем подумать! Особенно нам, укра́инцам. Нужна партийная дискуссия. — Ну что ж, я не против дискуссии... Погутарить можно...

Павло Дорошенко і німецький генерал

	— Тут на цій площі, Ваша Поважносте, ми поставимо новий пам'ятник. — Пам'ятник? — І знаєте, кому? Прадіду українських націоналістів гетьману Мазепі. — Після війни. А зараз, пане Дорошенко, нам потрібні не пам'ятники, а люди, українські солдати, віддані новому порядку. — Україна доведе свою відданість! Ваша Поважносте, двадцять три роки я чекав цієї години! І ось рідний Київ! Я дихаю його повітрям, зараз знову побачу Хрещатик!
	— Здесь на этой площади, Ваше Превосходительство, мы поставим новый памятник. — Памятник? — И знаете, кому? Прадеду украинских националистов гетману Мазепе. — После войны. А сейчас, господин Дорошенко, нам нужны не памятники, а люди, украинские солдаты, преданные новому порядку. — Украина докажет свою преданность! Ваше Превосходительство, двадцать три года я ждал этого часа! И вот родной Киев! Я дышу его воздухом, сейчас снова увижу Крещатик!

Яків Середа і Корній Святоха

	— До чого дожили! Сорокову річницю зустрічаємо, га? Нагляділися ми за свій вік-то... І щастя-то, і горя сьорбнули, цікаве життя було! А у цієї дрібноти ще цікавіше буде! Подумати тільки: адже вони сторіччя Жовтневої революції справляти будуть, га? І в обстановці всесвітнього щастя! Ми то вже, звичайно, і це... Хоча ні! Ні, доживемо! Доживемо, ми на те свято їх очима глядіти будемо. Скажу тобі по секрету, Корнію Васильовичу, смерті-то нема! — Як нема? — Нема! Нема, нема, тільки, так би мовити, зміна обставин! Розумієш?
	— До чего дожили! Сороковую годовщину встречаем, а? Нагляделись мы за свой век-то... И счастья-то, и горя хлебнули, интересная жизнь была! А у этой мелкоты ещё интереснее будет! Подумать только: ведь они столетие Октябрьской революции справлять будут, а? И в обстановке всемирного счастья! Мы-то уж, конечно, и это... Хотя нет! Нет, доживём! Доживём, мы на тот праздник их глазами глядеть будем. Скажу тебе по секрету, Корней Васильич, смерти-то нет! — Как нет? — Нет! Нет, нет, только, так сказать, перемена обстоятельств! Понимаешь?