Климентій (Шептицький)

Блаженний Священномученик Климе́нтій Казими́р Шепти́цький, M.S.U. (17 листопада 1869, Прилбичі, Яворівський повіт, Королівство Галіції і Лодомерії — 1 травня 1951, Владимир) — Блаженний Католицької Церкви, церковний діяч і архімандрит монахів Студійського уставу, брат Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Був послом до Галицького сейму та Віденського парламенту, заступником голови Господарського Товариства.

Климентій (Шептицький)

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

А

Апостол каже: «Тепер перебувають ці три: віра, надія, любов, а з них найбільша любов» (див. 1 Кор. 13, 13), тож «тримайтеся любови».

А що варто про дар віри просити, свідчить апостол невимовними словом: «Оце перемога, яка перемогла світ: віра наша» (1 Йо. 5, 4). Але молімося про ту чесноту, набуваймо її найревніше, бо нічого так, як віра, не зближає нас до самого Господа Бога.

Богові належиться від нас найбільша любов, на яку серце наше спроможне. Та любов до Бога має бути «над усе», тобто ми повинні бути готовими радше все втратити: і майно, і здоров’я, а навіть житія, як погодитися на смертний гріх і через це стратити ласку і любов Божу.

Б

Бо хто вірить, той визнає за правду щось, чого ані власне око не бачило, ані його думки не можуть охопити, ані чого розумом не можна тої правди дослідити, а однак визнає за правду, визнає тільки для поваги й авторитету того, що йому щось сказав.

В

Віра наша мусить бути сильна, не хитатися, бо непохитною основою її є безконечний авторитет Бога. Віра мусить бути повна, обіймати всі Богом об’явленні правди; не сміє наш розум перебирати їх, одні приймати, а другі відкидати,бо тоді робить свій власний розум найвищим суддею, вищим від авторитету Бога і Церкви.

Віра каже: дбай про душу і про те, що вічне. Утім, покладай свою надію. А «старий чоловік» чує ті слова, але їх не слухає; зі землі він є і по-земськи думає, і лиш за земськими добрами оглядається, тож, кінець його: «Ти земля і в землю повернешся».

Г

Господь Бог до всіх сказав: «Будьте святими, як і я є святим», «Будьте досконалі, як і Отець ваш небесний досконалий (див. Мт. 5, 48). Ті слова стосуються усіх людей, а особливо нас, монахів, що є найближчою родиною, найближчим оточенням Христа. Тому ми мусимо безнастанно рухатися вперед. Від того змагання залежатиме не лиш наша вічна слава, але, можливо, і наше спасення.

З

Загалом рівень духовносте досить добрий. Усі його хиби пов’язані з людським управлінням. Усе, що могло б нашкодите цілям нашої праці, Божа сила відсторонює. Більшість братів любить це важке і строге життя і приймає його з покорою, тому що розуміє: пошук Бога, любов до Нього, стремління досягти Його святосте можливі тільки виконанням Його волі.

Заповідь любови заказує робити ближньому зло, а велить робити добро; злого ближньому не вільно ані бажати, ані робити чи словом, чи ділом; не вільно йому шкодити ані на майні, ані на здоров’ї тіла, ані на славі, а робити добро ближньому наказує заповідь любови до ближнього мірою власної спромоги і мірою реальних обставин.

І

І віра, і надія є нашими провідницями в часі нашої земської мандрівки; віра — для того, що будемо вже бачити правду лицем у лице; а надія — бо вже не будемо надіятись, а посідати щастя; те, на що ми тепер очікуємо, що з надією виглядаємо....

Із довірених нам від Бога дарів-талантів треба буде колись докладно звітувати, як ними ми торгували, яку купівлю здійснили. І, напевно, в того буде прибуток найбільший і найбільша за те нагорода, що Сотворителеві своєму віддасть велике число талантів під видом добрих діл любови до ближнього.

К

Кожного ближнього треба любити, як самого себе, задля Бога, задля того Божого образу, на подобу якого кожен чоловік сотворений. Задля того Божого образу маємо його любити — чи він приятель, чи ворог, а любити так, як любимо себе самих.

Л

Лиш «чисті серцем» оглядатимуть Бога. Тож, перебуваймо в чистоті. Хто ж є між нами, що не бридився би бруду, який бачимо і якого маємо діткнутися? Уникаймо, проте, гіршого бруду, що занечищує наші серця. То ж полюбімо чистоту! Передовсім ту, що є знаменем нашого ангельського життя. Не шкодуймо зусиль, умертвлень, подвигів і молитов!

Любити собі близьких і зичливих — каже природний закон. Так чинять і погани, але любити навіть своїх ворогів — то заповідь нова, то заповідь Христова; вона зобов’язує християн і повинна бути характеристичною ознакою християнина в протиставленні до нехристиян; а щоб вона була цілком християнською, мусить бути з пожертвуванням власного «я» і матеріяльних посередників, і часу, і сил, і здоров’я, а у випадку потреби, і власного життя. То є ідеал любови, і така любов Ісуса Христа до нас у найвищім безконечнім ступені.

Людська надія, щоб не була марною і не принесла лише розчарування, мусить опиратися на міцну основу, а саме — на характер того, хто щось пообіцяв і тим самим прийняв на себе зобов’язання, по-друге (зі сторони того, що надіється осягнути якесь добро) — на виконанні умовин, за яких то добро стало йому обіцяне.

М

Ми є образом, «іконою Божою» такою мірою, якою і в нашому серці живе любов. Якщо в серці людськім любови нема, Божу подібність втрачаємо, а всі інші можливі прикмети не мають жодної вартости, бо брак їм того, що є самим життям Духа.

Н

Найбільшим ворогом людини є гординя. Що стосується духовного життя та більш інтимного з’єднання з Богом, то багато братів уже здобули цю благодать, однак ще є багато хиб, які треба було б усунути, але водночас, я думаю, що дух тиші прогресує, і з нею — об’єднання душі з Богом. І хоч є ще багато помилок, слабости, недоробок, я думаю, що загалом ніхто не байдужий до духовного росту і що доброї волі йти вперед не бракує.

Нехай у змаганні за правдиву побожність наша молодь не ставить собі невисокої та легкодоступної мети, а навпаки, за словами Господа нашого Ісуса Христа, хай бажає й шукає великих речей, хай амбіцією її буде здобути молитвою і трудом ті великі духовні сили найвищих чеснот.

О

Одно треба, однак, пам’ятати: надія не сміє ставати зарозумілою зухвалістю. Коли ми не робимо того, що нам належить робити, коли не молимося, не боремося зі спокусами, не противимося злому, а думаємо: «Сяк чи так Бог милосердям своїм покриє то зло, від якого воля моя не відвернулась». То вже не свята чеснота надії, а зневага, завдана справедливості і святості Божій...

С

Свою віру треба мати не лише в серці, але і назовні її визнавати; не соромитися її, не боятися людських поговірок чи насмішок, бо Ісус Христос сказав: «Кожного, хто визнає мене перед людьми, визнаю його і я перед Отцем моїм, що є на небесах» (див. Мт. 10, 32).

Т

Тож, і ми, коли в горі просимо Господа про чудо помилування, не зраджуймо, якщо нема відповіді на наші благання, як навіть станеться щось противне нашому проханню. Хай наша віра не слабне — віра в безконечну доброту, любов, милосердя Спасителя рано чи пізно, у той чи інший спосіб, але мусить об’явитись успішно через вислухання.

Тож, у молитві ніколи не зупиняймося просити про ласку любови, а при тім користаймо з кожної нагоди, що її щодня приносить зі собою життя, щоб примножити діла любови. Мірою правдивої духовної величі чоловіка є найперше велика любов, що живе в його серці.

У

У монаших обітах, у молитві і праці нести за Ісусом хрест та здобувати святість.

Х

Християнську надію виявляємо насамперед через молитву, котра просить про силу ласки, щоб успішно протидіяти злим спокусам, якнайкраще сповняти Божу волю і робити те, що Богові угодне. Така молитва завжди буде вислухана і така надія не може зазнати розчарування.

Християнська віра є надприродним даром ласки — не можна собі його заслужити, але треба прийняти своїм розумом і волею, і серцем, хоч би для того самого, що, як каже Святе Письмо: «Без віри не можна подобатись Богу» (див. Євр. 11, 6).

Християнська любов є остаточною умовою спасення, а зовні показуємо її, насамперед виконуючи Божі та церковні заповіді так, як каже святий Йоан у Другому посланні (1, 6): «Любов же в тому, щоб жити за Його заповідями». Любов до ближнього так стисло зв’язана з любов’ю до Бога і з неї випливає, що не може бути любови до Бога без любови до ближнього.

Християни вірять, однак їхня надія, їхні старання замало звернені до того, на що віра їм вказує як на єдину ціль, що варта всяких старань і зусиль доложити, щоб її осягнути.

Хоч проста і щира віра простолюдця Богові дуже мила, однак християн повинен дбати про те, щоб віра його ставала просвічена, бо це знак, що ми нашу віру цінимо як великий скарб і хочемо якнайбільше світлом і теплом тої віри прояснити і зігріти наше духовне життя.

Ц

Ціль, яку ми собі поставили, — ніщо інше, як бути монахами, які живуть згідно з євангельськими законами у праці та молитві, особливо у спільній та літургійній молитві. Опріч того — відродити в Католицькій Церкві наших країв східний обряд монашества. Отже, це праця відродження.

Щ

Щодня повторюймо молитву: «Ісусе, скріпи мою віру». Так не зазнаємо розчарування, бо якщо треба в щось сліпо вірити, то в доброту, любов, милосердя нашого Бога.