Криниця для спраглих

«Криниця для спраглих» — український радянський сюрреалістичний художній фільм, дебют у кінематографі Івана Драча, сценариста, та Юрія Іллєнка, режисера. Стрічку знято 1965 року, але покладено «на полицю» і вперше показано 1987 року. Фільм присвячується пам'яті народного артиста СРСР Дмитра Мілютенка. Займає 21-у позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.

Вікіпедія

Дивіться у Вікіпедії:

Криниця для спраглих

Цитати про фільм

	«Криниця» то ексклюзивно мій, суто естетичний жест, який своєю силою перевершив усі політичні, етичні і прагматичні інвективи свого часу. Це був фільм, від якого міг би поїхати дах у світового кіна^[1]. — З книги спогадів «Доповідна апостолові Петру»
	— Юрій Іллєнко

	Це була моя персональна коліївщина. Мій бунт. У тих, хто мій фільм побачив і пережив у 1965 році (і повірив у нього), дах таки поїхав. Але дивитися його треба було саме в тому часі, коли я його зробив (у 1965-му), коли його заборонило ЦК, а не півстоліття потому. Зараз він ніби потойбічне (трансцендентне) відлуння чужих голосів, яких, насправді, саме він навчив співати^[1]. — З книги спогадів «Доповідна апостолові Петру»
	— Юрій Іллєнко

	Коли фільм 22 роки потому, як його заборонили, нарешті, добувся Сан-Франциського кінофестивалю, на попередньому перегляді для міжнародної преси, що була акредитована на фестивалі, зал (близько 200 знавців світового кіна) аплодував фільму стоячи. Погодьтеся, Петре, що десять хвилин шквальної овації — замала компенсація за двадцять два роки відсутності в кінопросторі, за довічне ув'язнення^[1] — З книги спогадів «Доповідна апостолові Петру»
	— Юрій Іллєнко

	Літня жінка зі старим, зморшкуватим, як печене яблуко, обличчям, зачерпує долонями воду з цеберка, що стоїть на цямринах дідової криниці. Її руки, щоб зачерпнути води, розштовхують стиглі яблука, що нападали (за ніч) у цеберко. Вона вмиває своє старече порепане обличчя тією водою. Коли вона вдруге зачерпує воду, по чорному колу криничної води кружляють пелюстки яблуневого цвіту. (Час пішов зворотною ходою). І коли вона омиває обличчя вдруге, то зявляється з-під її порепаних долонь її молода краса. Перед дідом постає його молода красуня-наречена. У Тарковського було майже таке саме, лише актриси в нас були різні. В мене пара — Алісова — Кадочникова (до речі, реальні мати і донька), в Андрія — його улюблена Терехова і, прізвище старшої, на жаль, не пам'ятаю^[1]. — З книги спогадів «Доповідна апостолові Петру»
	— Юрій Іллєнко

	У Соренто я запитав у Андрія напряму, як сталося, що його епізод повністю збігається з моїм. Андрій забожився, що «Криниці» не бачив, але чув від свого батька його дивний сон, який і переклав на кіномову. Я з батьком Андрія, поетом Арсенієм Тарковським, знайомий не був і читав (тоді) дуже мало його віршів. Такого вірша, про два обличчя любові, не читав у нього напевне. Потім, із часом, перечитав усе, що знайшов з його поезій. Такого вірша немає в Арсенія Тарковського. А в Андрія є^[1]. — З книги спогадів «Доповідна апостолові Петру»
	— Юрій Іллєнко

Примітки

↑ ^а ^б ^в ^г ^д Іллєнко, Юрій. «Криниця для спраглих». Фрагмент спогадів майстра // Кіно-Театр. — Київ: 2010. — № 6.

Джерела

Юрій Іллєнко. Юрка Іллєнка доповідна Апостолові Петру. Роман-хараман у трьох книгах. — Тернопіль: Богдан, 2008.

Поділіться цитатами з вашими друзями:

[Kino-1] а ^б ^в ^г ^д Іллєнко, Юрій. «Криниця для спраглих». Фрагмент спогадів майстра // Кіно-Театр. — Київ: 2010. — № 6.

[1]