Іллєнко Юрій Герасимович

Ю́рій Гера́симович Іллє́нко (1936–2010) — український кінооператор («Тіні забутих предків»), кінорежисер («Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу», «Молитва за гетьмана Мазепу»), сценарист і політик. Представник хвилі «українського поетичного кіно».

Юрій Іллєнко

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

В

• Віднині я буду писати лише сам собі. Тобто Богові в Собі. Буду грішити, проте це гарантія, що мені ні від кого нічого не треба: ні раю, ні гонорару, ні слави, ні хули, ні визнання, ні заборони.

Від Яку­то­ви­ча так і віяло шля­хетністю, ро­зу­мом, чи­с­тим сумлінням і геніальністю, і не­закінче­ним ди­тин­ст­вом. Я якось одразу відчув, що ця лю­ди­на відіграє ве­ли­ку роль у моєму житті. І відра­зу довірив­ся йо­му. — Зі спогадів

	Врятуймо мову — мова врятує нас!
	Ця цитата була обрана цитатою дня 15 червня 2016 року.

Г

• Гоголь натомість шляхетського козацького жупана сам для себе скроїв, сам пошив і сам натягнув на себе чиновницьку імперську «Шинель».

• Головний інструмент геноциду проти мене — дезінформація.

Д

• Драч мав неабиякий вплив на Параджанова під час знімання «Тіней забутих предків» і багато в чому сформував концепцію фільму — я цьому свідок. Драч був автором сценарію культової Криниці для спраглих". Нарешті, Драч є автор сценарію найпотужнішого кіношедевра ХХ століття — Осикового «Кам'яного хреста». Це фільм на віки.

Ні. Ще одне речення: саме Іван доклав титанічних і довготривалих зусиль, аби якісно роз'яничарити мене. Речення вийшло тупоголовим, банально патосним, але точним по суті. Роз'яничарював чверть століття.

• …Досвід не передається. Мій досвід умре разом зі мною. Проте я можу передати мої подорожні карти часу-простору, по якому я блукав, набуваючи свого досвіду.

Ж

• Жодну з ролей людині не зіграти переконливо без віри.

К

• «Кобзар» — не Книга, «Кобзар» — Конституція України.

Ко­ли я мо­ло­дим (ще до­стат­ньо жи­вим) російсько­мов­ним яни­ча­ром, вси­па­ним брунь­ка­ми пер­шої яро­вої сла­ви і оз­б­роєний до зубів за­пек­лою лю­бов'ю до кіна, в бро­ми­с­то-срібних ша­тах мос­ковсь­ко­го кіно­конкіска­до­ра, вер­хи на ви­к­ра­де­но­му зі стійла Сергія Уру­севсь­ко­го Пе­гасі, при­ска­кав на за­про­шен­ня Сергія Па­ра­джа­но­ва на кіно­с­тудію До­вжен­ка, то не знай­шов тут жод­ної жи­вої душі, яку мож­на бу­ло за­во­ю­ва­ти. Або, на край­ви­па­док, по­калічи­ти лю­бовю до мо­дер­но­во­го кіна. Тубільця­ми кіно­с­тудії бу­ли ли­ше при­ви­ди соціалістич­но­го ре­алізму. — Зі спогадів

Л

Ле­жу я собі в полі (півар­ши­на під чор­ною мас­ною про­зо­рою зем­лею) Пол­тавсь­кої бит­ви. Під час пол­тавсь­кої, а мо­же, по­за ча­сом. В мертві очі б'ють ко­пи­та ко­ней <...>. До речі, ле­жу я зруч­но на кістя­ку та­ко­го са­мо­го кип­чаксь­ко­го чор­та, ніби вер­ш­ник Тох­та­ми­ша, ну, зви­чай­но, кістяк вер­ш­ни­ка Тох­та­ми­ша, як­що не вер­ш­ни­ка Апо­каліпси­са. Хто зна, хто зна... на­звав же ме­не якось Драч вер­ш­ни­ком Чингіз Ха­на, ніби я во­лодію кіно­ка­ме­рою так, як той кип­чак своїм ко­нем. Я це за­памятав на все жит­тя. — Зі спогадів

М

• Мій досвід каже, що порятунок може бути лише через національну ідею.
• Моя зброя — мій інтелект.

Н

• Найзмістовніше життя у світі, найвеличніша поема світу, найбільший епос світу містить лише шість слів — Світ ловив мене, але не впіймав.

П

• Постмодернізм — то взагалі клонування копій, які не мають у житті відповідників.

С

• Свобода для митця — це талант. І хоча Чехов стверджував, що стислість — сестра таланту, не вірте йому. Талант не має сестер. Не має і братів. Навіть батька нема. Талант — круглий сирота.

• Спочатку було Слово. І Слово було Бог. Наприкінці теж буде Слово. Нічого, крім Слова, не залишиться. Але, боюся, Слово вже буде в Сатани. І Слово стане Дияволом. Слово в Диявола — це кінець Світобудови — Звалище Цивілізацій — Звалище Слів…

• Століття бездержавного існування нації непомітно для тубільців перетікають у підокупаційне існування у форматі фантомної псевдонезалежної держави.

Т

• Телескринька сьогодні — це міні-труна українській національній ідеї.

У

Улісс стир­чить з ме­не, з кож­но­го мо­го кіно­тек­с­ту. Цей текст, текст До­повідної Апо­с­то­лові Пе­т­ру, теж є ще й досі мною не­о­при­люд­не­ни­ми чер­нет­ка­ми мо­го Улісса... — Зі спогадів

Ч

• Чи є щось правдивіше за Правду?

Є.

Неправда.

Бо Неправда пильнує, аби бути переконливою, а Правді байдуже до того, яке вона справляє враження на користувача. Тому Неправда здебільш бездоганна. Правда — брудна, нечесана, немита і в усі часи служила наймичкою у брехні.

Щ

• Що означає словосполука «друга державна мова»? Воно означає, що ніби існує на цьому терені друга держава — і не менше. Паралельна держава. Російськомовна держава. Тіньова держава, якій ніби належить левова частка економіки, мови, культури, історії, території, віри, сумління і нещастя корінної нації. Проте таке явище в історії має більш виразну і бездоганну дефініцію — окупація.

Я

• Я — вільний — зняв фільм, який мріяв зняти все своє життя. Не за сценарієм. Бо другу половину життя вірив лише своїй інтуїції, своєму генію (геній є в кожного, я про це вже писав, — дехто в нього не вірить, а я вірю) і Господу Богові. І жив не за сценарієм. Я — камінь з Божої пращі.

• Якщо ти будуєш дім і сказав, що «я його закінчив», — це вже не дім, а домовина.

• Яку гарну назву знайшов Вадим Скуратівський для моєї десятирічної черги — «кіноцид»!

• … я не маю стилю, який можна наслідувати, а у Стефаника — кінець стилю. Кінцева стадія словотворення. Після неї тільки пустка. Табула раса. Можна не писати. Важке, як каміння, мовчання. Мовчання як стиль. Стефаник — термінатор стилю.

Про Юрія Іллєнка

	Іллєнко любить загальні та далекі плани: його герої часто здаються лише цяткою, що рухається великим полотном екрану. Схоже на людей із пейзажів українського художника Сергія Васильківського. Вони невіддільні від свого середовища: Орест чи Петро – від Буковини, Марічка – від Карпат. — Зі статті «Як впізнати кіномову Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова. Візуальні цитати українських режисерів» (2020)
	— Тетяна Кулик

	Побудова кадрів у Юрія Іллєнка вишукано проста: він не перевантажує глядача деталями та дотримується простих прямих і діагоналей. Таку композиційну простоту можна зауважити в його режисерському дебюті «Криниця для спраглих». Тут візуальна мова врівноважує сюжет: метафоричність та сюрреалістичність історії чоловіка, який піклується про свою криницю, доповнюється мінімалістичною композицією і звуком. Актори тут, до речі, майже не розмовляють, і через домінування звуків води, шурхотіння чи тупотіння виникає ефект ASMR. — Зі статті «Як впізнати кіномову Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова. Візуальні цитати українських режисерів» (2020)
	— Тетяна Кулик

	Про візуальний стиль Іллєнка варто говорити не лише в контексті його режисерських робіт, але й фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, де Юрій був оператором. Саме він наполіг на динамічній, барвистій картинці, що не була притаманна Сергію – той надавав перевагу статичним кадрам. Згодом цю «живу» камеру Іллєнко використав у кінокартинах «Вечір на Івана Купала» й «Білий птах із чорною ознакою». У його пізній стрічці «Лебедине Озеро. Зона» статичних кадрів узагалі немає – камера рухається постійно, ніби зйомка майже аматорська чи документальна. — Зі статті «Як впізнати кіномову Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова. Візуальні цитати українських режисерів» (2020)
	— Тетяна Кулик

	Те, що ос­танні вісім років Юрій Іллєнко не мав до­сту­пу до кіно­ка­ме­ри, — це зло­чин вла­ди Ук­раїни, яка пу­с­то­по­рож­нь­ою ба­ла­ка­ни­ною при­кри­ва­ла кримінальні обо­руд­ки, за­яв­ля­ю­чи, що на ук­раїнське кіно в неї не­має гро­шей. Юрій Іллєнко не по­ску­пив­ся на ха­рак­те­ри­с­ти­ки для цієї вла­ди. І йо­го сло­ва­ми, які за­ли­ша­ють­ся ще ак­ту­альніши­ми сьо­годні, ко­ли він уже пішов від нас, за­вер­ши­мо ре­цензію «Ав­то­пор­т­ре­та се­бе іншо­го в на­турє»: «Ви­хо­дить, що то­таль­но для всіх-всіх важ­ливішим з ми­с­тецтв є кіно <...> ли­ше не­за­леж­ним ук­раїнцям кіно по ба­ра­ба­ну...» — Зі статті «Кінорежисер і його автопортрет»
	— Лариса Брюховецька

	У «До­повідній апо­с­то­лові Пе­т­ру» Юрій Іллєнко на­га­дує, що істо­рич­ний час — не лінійний, а син­хрон­ний. А йо­го влас­не жит­тя не лінійне, а пер­пен­ди­ку­ляр­не до са­мо­го се­бе. Справді, ав­тор відки­дав хро­но­логічну послідов­ність: дум­ки, спо­га­ди, асоціації, фак­ти по­да­вав ха­о­тич­но як потік свідо­мості. Важ­ли­вий спо­гад: ко­ли тра­пив­ся йо­му «Улісс» Джой­са, він «знав аб­со­лют­но все, що бу­де в книжці далі, на на­ступній сторінці, і ще глиб­ше і аж до... Та­ке собі де­жа­вю на 42 умов­них дру­ко­ва­них ар­ку­шах». — Зі статті «Кінорежисер і його автопортрет»
	— Лариса Брюховецька

	Як­що про зовнішність, то її сха­рак­те­ри­зу­вав Сергій Па­ра­джа­нов, на­звав­ши один зі своїх ко­лажів «Імпе­ра­тор Юрій Іллєнко». Од­не сло­во - а все ска­за­но. Юрій Ге­ра­си­мо­вич іронізу­вав: «І за римсь­ких Це­зарів я не відповідаю, хоч і до­но­шую чиєсь імпе­ра­торсь­ке об­лич­чя. Се­конд фейс, хо­ча і з імпе­ра­торсь­ко­го пле­ча». — Зі статті «Кінорежисер і його автопортрет»
	— Лариса Брюховецька

Зі спогадіів дружини, Людмили Єфименко

Ми настільки розуміли один одного, що коли закінчувався дубль (він практично завжди знімав сам), я за поглядом розуміла: це класно чи ні. Йому не треба було навіть щось говорити. Взагалі він не дуже любив акторів, які, може, добре робили, що він просив, але не привносили своє бачення образу. Він цінував, коли актори могли з ним сперечатися, відстоювати свою точку зору, цікавитися й знати все про свою роль. Любив імпровізації.

Юра дуже добре знав живопис, історію мистецтва, він і сам малював, тож бавився з дітьми в таку гру: вони розгортають книжку з репродукціями і не те, що затуляють ім’я автора, а й майже все зображення, і от за фрагментом тато мав вгадати (і вгадував!), як картина називається, хто автор, якої епохи. Юра частенько підкидав хлопцям книжки, також пильнував, щоб яке погане чтиво їм в руки не попало. А Пилип маленьким просто запоєм читав. Йому не так важливо було піти погуляти з однолітками, як читати. Він і зараз дуже багато і швидко читає.

Юра не хотів, аби діти ходили в садочок. Тоді ж совєцьке виховання там і починалося. Він казав, що не віддасть свою дитину в садочок, де зранку до вечора вихователька читатиме тупі віршики про Лєніна й партію. Діти були з нами. Пилип з двох років на знімальному майданчику – знявся в «Лісовій пісні», потім старшеньким у «Легенді про княгиню Ольгу» зіграв малого Святослава. Андрій виростав у 90-ті, коли кіно майже перестали знімати.

Юрій Герасимович казав, що діти мають бачити світ, знати, як по-різному живуть люди, щоб могти порівнювати й ліпше все розуміти. Юра завжди планував, у який музей повести дітей, яке кіно подивитися. Він звідусіль привозив касети з фільмами світової класики – все це діти дивилися і, як правило, англійською мовою.

Я киянка, в моєму рідному місті така студія, такі режисери, такі актори! Все, буду працювати тільки в Києві. Принаймні зможу хоча б маленьку роль зіграти разом із Іваном Миколайчуком у фільмі Юрія Іллєнка… ну хоч епізод… Це була моя найбільша мрія після того, як я побачила фільм «Білий птах з чорною ознакою». Треба обов’язково мріяти…

Джерела

• Конституція життя Юрія Іллєнка