Кім Фупц Окесон

Кім Фупц Окесон (* 12 вересня 1958 року Вестербро, Копенгаген, Данія) — данський письменник, ілюстратор, гуморист і сценарист.

Кім Фупц Окесон

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Будь-яка розвинена імперія зазнає ерозії і зрештою гине – наприклад, єгиптяни і римляни, – більше того, будь-яка влада несе в собі як силу, так і гниль. На жаль, нерідко можна спостерігати за тим, як люди витрачають свій час, як «цар гори», і, можливо, єдине тут рішення – вести достойне життя, виховувати достойних дітей, не мовчати, говорити вголос, завжди бути на правильному боці історії.

В мене буквально плавиться мозок, коли я думаю про майбутнє й про те, куди ми всі йдемо! Як житимуть мої діти? Який вигляд матиме той світ? Таке враження, що історія людства неперервна, завжди можна сісти до човна й перевірити, пласка Земля чи куляста? У мене є про це дитяча книжка – «Господь, Адам і Єва». Й там парочку не викидають з Едему через якесь яблуко, ні, вони самі тікають через цікавість, через прагнення побачити, що ж там, за стінами цього Божого саду?

Коли справа доходить до новітніх технологій, я, радше, незграбний та безсилий, тож потрібне солідне обґрунтування, аби я до чого вдався – скажімо, тривалий час не мав мобільного телефону. Може, це тому, що мої очі прикуті, радше, до теперішнього, ніж до майбутнього?

Наша здатність забувати та ігнорувати – це одна з наших фатальних вад. Адже нам всім відомо, що наш спосіб життя довго не триватиме, планета просто не переживе цього, та досі всі ніби чекають, щоб хтось прийшов і все змінив. Так, політики, які обіцяють зростання рівня життя, отримують більшість у парламентах, а тим часом у наших домівках накопичуються гори непотрібних речей – тому так, ми знищуємо себе як вид, але намагаємося зробити шлях у пекло якомога комфортнішим.

Писати для кіна означає витрачати гроші, досліджувати все на практиці, терпіти втручання інших людей, постійно непокоїтися – отже, книжки давали те, чого не міг забезпечити кінобізнес, а саме: тиху кімнату й слоненят, впевненість у собі. Отак я вже багато років розриваюся між сценаріями й книжками. Та досі вірю, що перебуваю на своєму місці.

Письмо стало моїм життям – моїм справжнім життям. Так тривало декілька років, поки мене не охопила письменницька депресія. Цілими днями не бачив нікого, крім дружини й доньки, мої дні минали самотньо, жодних зустрічей, хіба з видавцем, тож непосидючість зрештою погнала мене на нові пошуки. Тоді, в середині 1дев’яностих, данська школа кіна й сценаристики не вимагала багато роботи, максимум три дні на тиждень, що давало можливість підробляти. Тим часом ми переживали велику епоху – «Догма», данське кіно користувалося успіхом.

По лінії тата всі чоловіки працювали електриками, а по лінії мами – бухгалтерами. Іншої рольової моделі просто не існувало. Я не бачив, чим міг зайнятися, життя здавалося сірим, але все змінили новаторські на той час комікси французів Жоржа Воленскі, Жана-Марка Райзера та інших – вільна, хуліганська політична сатира, секс, розпач… І раптом я збагнув, що «люба, я вдома!», і став цілодобово малювати, і 1982 року вийшов мій перший альбом. Так життя змінилося на краще – я став ілюстратором.

Чесно кажучи, віруси та пандемії – один з небагатьох моїх особистих страхів, і так було завжди. Я не витрачаю багато часу на страх чимось захворіти самому (певне, це зміниться, коли постарію), я ніколи не боявся ні їздити, ні літати, ніколи не думав, що можу стати жертвою насильства (мабуть, це тому, що живу в такій країні, як Данія). Однак комахи, віруси, вся дрібнота, яку не побачиш неозброєним оком і вдихнеш, не помітивши, а потім видихатимеш на всіх навколо – отут у мене справжнісінька параноя. Своїх дітей я задовго до COVID-19 привчив ретельно мити руки.

Я виховувався на словах, мій тато читав мені щовечора, поки я не навчився сам розрізняти літери. Писати для мене – це божественна дія. Немає нічого – чистий аркуш паперу, темний екран мого «мака», й ти пишеш… аж раптом постає усе: хлопчик, песик, хатинка, цілий світ і хтось у ньому! І що робити? Пірнути в нього? Стати кимось?..

Я ріс у передмістях Копенгагена у шістдесятих-сімдесятих роках минулого століття, серед вузьких вулиць, вілл і великих багатоповерхівок – тоді це називали «спальним районом», бо там ніхто не працював, офіси були в іншому місці, тож ранками дорослі (переважно чоловіки) залишали дружин і дітей та поверталися пізно, й на них вже чекала вечеря й увімкнений телевізор… Уже в підлітковому віці я відчував, що не належав до того світу.