Лазуткін Дмитро Михайлович

Дмитро Лазуткін (18 листопада 1978, Київ) — український поет, журналіст, телевізійний продюсер, спортивний коментатор. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2024). З 2023 року проходить військову службу у складі 47 ОМБр «Маґура» ЗС України. Речник Міністерства оборони України (з 10.04.2024).

Дмитро Лазуткін

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Вихід «Закладки» був запланований на весну 2022 року, але почалася повномасштабна війна. Головна редакторка видавництва Мар’яна Савка запропонувала мені доробити цю книжку, додавши вірші, які були написані вже після повномасштабного вторгнення. Таким чином, моя друга книга стала іншою, а не такою, як була задумана від початку. І це не є дивним, адже ми всі змінилися після 24 лютого 2022 року. Змін зазнав і спосіб мислення. У «Закладці» цінною для мене є емоційна палітра – і розпач, який душить, і любов, котра, все одно, завжди перемагає.

Для мене є важким усвідомлення, що і до війни між Україною та європейськими країнами існувала прірва у питанні якості життя. А тепер з такими руйнуваннями інфраструктури все значно стало більш критичним. І повертати родину з Німеччини, з країни ЄС, де є соціальні гарантії, створені хороші умови для того, щоб люди якомога швидше інтегрувалися у їхнє суспільство… Це стосується і освіти, і житла, і фінансової допомоги, і вивчення мови, завдяки чому діти інтегруються з шаленою швидкістю. Крім того, я для себе точно усвідомлюю, що після Перемоги нікуди з України їхати та будувати своє життя за кордоном не збираюся.

Завдяки поєднанню довоєнної та воєнної поезії «Закладка» вийшла дуже різноплановою за настроями. А я дозволив собі водночас продемонструвати весь спектр та всю палітру своїх можливостей як автора – і в контексті форми, і в контексті змісту. Зі зміною мого світовідчуття частково змінились сама поетика разом зі способом мого письма. Говорити про події, які відбуваються зараз в країні, як я говорив перед тим, мені здавалося нелогічним – і потрібна була кардинальна зміна.

Зміни відбуваються постійно, але мені треба відстежити їх та відрефлексувати. А я зараз є військовослужбовцем, тому передусім звертаю увагу на ті речі, явища, події та на тих героїв, які поруч зі мною. Вони водночас стають персонажами моїх сюжетних текстів, тому я б зараз вочевидь не проводив ревізію власної творчості. Хоча на деякі речі звертаєш увагу мимохіть та навіть випадково.

Лютий 2024 року був доволі складним періодом. Всі розуміють, хто стежить за новинами, що на цьому напрямку йшли вкрай важкі бої. Наша бригада, яка тримала оборону поблизу селища Степове, перебувала у справжньому пеклі. Але навіть попри таку важку ситуацію навкруги цей день став дуже щасливим для мене. Я просто фонтанував радістю, хоча, ясна річ, що навкруги було все не таким вже і веселим. — Про здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка

Насправді у самій війні немає нічого гламурного. Але коли, говорячи про війну, створюють проєкти, де військові є красивими, гарно виглядають у тих чи інших образах, які є естетичними, то мені здається нічого в цьому поганого немає – хоча сама природа війни є страшною потворою.

Я вступив до лав Збройних сил України тому, що не міг цього не зробити. Я міг уникнути призову на законних підставах, але я зробив свій вибір на власний розсуд. І я задоволений тим, як моє життя змінилося після цього. Я дізнався багато про що і чимало побачив. Я опинився в епіцентрі головних світових подій, і бути частиною цієї історії для мене дуже важливо.

Я не думав, що буде війна, і не готувався до неї. Я відштовхувався від того, що відбувається, і, так би мовити, працював з реальністю. А тоді, коли ця реальність настала, масштаб трагедії вразив.

Я по суті добровільно пішов захищати Україну та не надто погоджував цей крок зі своїми близькими. Вочевидь, що вони не були в захваті від цього. Але це моє життя, і я маю право брати на себе відповідальність за власні рішення. Залишатись осторонь, коли у моїй країні ворог захоплює землі, вбиває та катує людей, я не міг.

Я хотів би, щоб доньки зростали в Україні, бо мої діти з України. І вони самі хочуть повернутися та жити тут – навіть попри загрози. Усі зустрічі дуже емоційні! Коли ми не бачились довше двох місяців, я думав, що просто у мене серце зупиниться без них. Але я прекрасно усвідомлюю, що поки ситуація не стабілізується, важко придумати якусь мотивацію для їх повернення, особливо коли щоночі та щодня Київ під обстрілами. ППО хоч і працює ефективно, але уламки є вкрай небезпечними, не говорячи вже про прямі влучання ракет у будинки.