Денисенко Лариса Володимирівна

Лариса Денисенко (нар. 17 червня 1973, Київ) — українська письменниця, адвокатка, правозахисниця, телеведуча, радіоведуча, членкиня Українського ПЕН, феміністка.

Лариса Денисенко

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Про Україну

Відчуття своєї країни — це щось таке, як віра в Бога. Ти можеш зневірюватися, читати якусь спеціальну літературу, сумніватися, але віра — все одно — або є, або її немає. Якби я знала, звідки береться це відчуття і як його можна підживлювати, я б тоді змогла дати добру пораду людям, які до України таких почуттів не мають.

Мене захоплює щирість і відкритість українців. Але разом з тим мені не подобається ставлення українців до українців. У нас дуже легко стати героєм, але цей герой в очах людей може тривати півдня. Потім тебе можуть скинути з п'єдесталу і закидати камінням. Українці легко захоплюються, але так само легко зраджують. Може, й герої у нас такі. А ось, скажімо, британці, як мені здається, більше довіряють своєму смаку, толерантніше ставляться до диваків та інакшості в людях і відповідальніше підходять до свого вибору. Українці можуть зробити вибір, але потім — дуже легко віддати його на поталу.

Про роботу

Довгий час я відчувала свою чужинність чи то окремість у літературному процесі. Але це ніколи не було відштовхуванням. В Україні це середовище досить впорядковане, і так само впорядкованіше, цілеспрямованіше за мене всі учасники цього процесу йшли до письменництва.

Дослідницька праця для письменника дуже корисна, але не завжди є можливість виконати її в повному обсязі. Працювати в архіві — це як на шахті, коли ти добуваєш те ж саме вугілля і прокладаєш нові підземні шляхи. Мені зазвичай для цього елементарно бракує часу. Тоді як, я знаю, мої європейські колеги можуть, скажімо, об'їздити всю Європу, щоб побувати, приміром, в усіх костелах і подивитися на старі оргáни. Заздрю ще й тому, що в них відкриті й комфортні архіви..

Дуже часто текст починається з героя або героїні. Іноді я чітко бачу початок історії. Можу навіть відчувати, чим вона має закінчитись, але під час написання кінцівка може змінитися. Часом бачу всю картину з багатьма персонажами у форматі 3D, а інколи першою приходить ідея, під час розвитку якої народжуються герої і ситуації.

У «Новій старій бабі» мені важливо було дотримуватися хронології, оскільки оповідь ведеться від імені жінки, яка прожила нелегке життя в різні періоди історії: сталінські репресії, «відлига», застій, «перебудова», початок незалежності. У цьому випадку я чітко уявляла, про що моя героїня хотіла б розповісти, згадуючи кожен із цих періодів. Іноді відчуваю страх, що не зможу написати те, що запланувала. що не вистачить якихось внутрішніх ресурсів, самого життя.

У романі «Відлуння» одним із моїх завдань було показати Київ очима іноземки, тому важко було уникнути деяких штампів. Дуже непросто було передати її власне відчуття України за посередництвом Лариси Денисенко, яка тут народилася.

Трапляється і так, що я читаю книжку і якась другорядна фраза може зачепити і спровокувати розкручування в моїй голові певної теми. А буває, що ти просто опиняєшся в якихось умовах і починаєш сприймати їх як текст. Це така незворотна письменницька деформація, коли в будь-якій ситуації, навіть трагічній, ти підсвідомо починаєш думати, як найкраще її виписати. Зі мною ці зміни відбувались поступово. Нині моє життя — це книжковий матеріал.

Можливо, я дивлюся на писання трохи фаталістично: те, що тобі дане долею, Богом, природою, батьками, досвідом, ти або реалізуєш, або ні. Якщо ти щось не зробив, це збіг обставин, твоя провина, це може бути критично для тебе, але не для інших людей. Бо те, що впливає на долі інших людей, ти маєш втілювати в життя обов'язково.

Можливо, якби я не сприймала творчість так емоційно, якби могла дивитится на писання як на заповнення певних схем, тоді б воно мене відволікало, як вправи у спортзалі. Але я не сприймаю літературу, як роботу за верстатом на заводі. Я не встаю зранку і не пишу дві години.

Правдиве слово не має вмирати. Тому перед кожною та кожним постає завдання: не вбивати слово, тим самим не вбивати пам’ять.

Слово – інструмент, воно може підживлювати правду, може поширювати брехню, бо все це йде від нас, від людей.

Мовчання часто є ознакою байдужості, колоніальності, самозахисту, страхів.

Оскільки я маю іншу професію і вона для мене дуже важлива, я розглядаю письменництво як душевну потребу, додаткову реалізацію, як можливість конструювати нові світи і сказати людям, що я думаю.

Я люблю, коли книга дарує знайомство з людьми, які стають реальними для мене, входять у моє життя.

Про фемінізм

Люди чомусь досі думають, що фемінізм — це про піднесення сумок, дарування квітів і притримування дверей, а не про рівні зарплати, відповідальність в родині, відповідальність перед собою. [...] Такі стереотипи я називаю «ксенофобозавр». У комусь залишився тільки хвостик. У комусь застряг кігтик. А хтось має цілого ксенофобозавра в собі та пихкає ксенофобним вогнем. Людина може сама собі цього навіть не визнавати.

Не можна замовчувати насильство і дискримінацію, не можна замовчувати воєнні злочини, смерті від ковіду, не можна ігнорувати знущання над дітьми, тваринами, вразливими людьми, та й взагалі не можна мовчати про проблеми людей. А вголос не варто говорити про певні інтимні теми, які ви хочете залишати при собі, або ділити лише з обраними, і про щастя, його легко налякати, полохливий стан..

Для жінки народження дитини — це продовдження людства, тоді як для чоловіка — його власного роду.

Мені видається, нам треба відходити від концепції сприйняття жінки чи чоловіка через те, що їм личить сьогодні чи в майбутньому. Як і від дискурсу: справжній чоловік, справжня жінка. Мені завжди подобатимуться сміливі, сильні, енергійні люди, котрі приймають іншість людині, можуть відстоювати себе і справедливість, мають почуття гумору, цікавляться культурою, виступають проти насильства, і є екологічно відповідальними..

Мода допомагала жінці бути такою, як вона хоче. Хоча і не без того, щоби щось диктувати. В зміні жіночого костюму можна прочитати чимало цікавих речей про зміну жіночих соціальних ролей.

Про себе

Моїми пріоритетами є такі цінності, як толерантність, рівноправ'я, повага, справедливість і свобода.

Сенс життя — у постійному пошуку, віднаходженні самого себе. Я колись зрозуміла, що людина сама для себе є золотим руном і аргонавтом.

Джерело

• RECвізити: антологія письменницьких голосів. Книга перша. Упоряд. Тетяна Терен. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 280 с. — ISBN 978-617-679-190-4