Литвин Ярослава Ігорівна

Литвин Ярослава Ігорівна (нар.  24 березня 1986) — сучасна українська письменниця.

Литвин Ярослава Ігорівна

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Письменство — це мій спосіб дмухати на Всесвіт і відчувати, як він дмухає на мене.

Спочатку у мене народжується перше речення, а потім з першого речення виходить друге. І так далі: з другого — третє… Тому коли сідаю писати, я не знаю, що відбудеться на наступній сторінці.

У мене оце дійсно фішка з дитинства — співіснування реального світу і нереального, як вони переносяться, перемежовуються, як вони існують разом — мені це подобається. Мені не цікаво писати, як я сьогодні встала, пішла в туалет, почистила зуби, зварила собі кави і пішла на роботу. Мені це не-ці-ка-во. Кожна людина це робить. Цікавіше, коли людина стикається з таким, чого вона ніколи не бачила в житті, що для неї справді несподівано. Мені цікаво через своїх персонажів переносити себе в місця, ситуації, де я не була.

Вважаю, що письменник має два свої перші твори тупо викинути, або сховати в шафку, щоб там лежали.

Перші два твори у будь-якому випадку пишеш про себе, як би там не було. А десь після другого твору настільки виписуєшся, що думаєш: «Знов про себе?» І починаєш перероджуватися в інші персонажі. Мені, наприклад, цікаво перероджуватися в чоловічі персонажі: від їхнього імені мислити, переживати, оперувати їхньою логікою.

Чим хворіє наш сучукрліт — це проблема «я-писання», тобто те, що називаємо «мастурбацією літератури». Вони постійно переживають себе: «я те», «я се», «от я така», «я сяка», «я така незрозуміла для людей, тому що в мене такі переживання»… Кому потрібні твої переживання? Лише тим дівчаткам, які це теж переживають.

Я дуже ціную людей, які кожен день можуть дивитися на світ іншими очима. Намагаюся так жити, ніби кожного дня я інша людина.

Література певною мірою відображає дійсність. А наша українська дійсність не позбавлена ані абсурду, ані іронії, ані сарказму — черпай натхнення, ідеї та сюжети скільки хочеш.

…зараз багато говорять про те, що проговорення у текстах важливих моментів минулого має терапевтичний ефект. Я ж вважаю, що проговорювати варто і сьогодення, проблеми з якими ми стикаємося тут і тепер, ситуації, відлуння яких буде відчуватися і вглиб, і вшир наступні роки. Діставати усі ці класичні стереотипи з темних закутків, бабиних скринь, горищ з радянським мотлохом, обтрушувати з них пилюку й розглядати при денному світлі. Думати, чому ми граємо ті суспільні ролі, які граємо. Чому сексуальна об'єктивізація жіночого тіла в Україні являється звичною справою як серед чоловіків, так і самих жінок. Стає способом заробітку, а іноді й основою для промо-кампаній міжнародного рівня. Чому ми критикуємо одне одного через зовнішність й надаємо їй такого важливого, вирішального значення? У кого ми насправді закохуємося? У що закохуємося? У реальну людину чи в її образ у своїй голові, у її душу чи зовнішність? І чому у нас досі любов потрібно «заслужити», «вибороти», «довести», а не дарувати, берегти і примножувати.

Ми бачимо світ через призму себе. Так само відбувається прочитання тої чи тої книги. У кожної людини свій окремий досвід, тому вона акцентує увагу на тому, що їй найближче. Через це я і люблю багатовекторні тексти, коли герої та події викликають суперечливі емоції.

Я би сказала, що [персонаж] програмується. Дуже важливо для тексту правильно прописати персонажа, його вихідні дані. Це дає в подальшому можливість персонажу взаємодіяти з простором й іншими героями самостійно. Немає цієї штучності, коли персонажі ніби шматки картону з намальованими очками. Тоді відходить на задній план те, звідки саме були взяті ті чи ті риси, кольори волосся й форми вух. Для мене процес візуалізації головної діючої особи тексту нагадує процес підбирання правильної комбінації цифр у сейфі. А потім — клац! — і ти розумієш, все вдасться.

Свого читача намагаюся не уявляти. Це як дивитися вниз, коли ти обережно пробираєшся над прірвою.

…я люблю писати про людську взаємодію, передавати її в деталях та тонкощах, проживати з персонажами їхню історію. Мабуть, це чимось схоже на акторство, коли ти виходиш на сцену і на короткий час стаєш кимось іншим.

Мене дуже цікавить і хвилює питання маніпуляції, яка мімікрує під благі наміри. Я називаю це токсичним добром. Кожен з нас із цим стикався, наприклад, у школі, коли вчителі занижують оцінки «щоб більше старався/лася», або розказують що до тебе вищі вимоги, бо «ти можеш краще». Нам говорять, що це заради нас, для нашого розвитку. Але чи це правда? Чому якщо це задля нашого добра, ми почуваємося так зле?.

Письменство це мій шлях пізнання світу, а також спосіб говорити про речі, які мене хвилюють, про важливе.

Цитати з творів

• Не мій дім
• Рік розпусти Клауса Отто Баха