Лютий Володимир Іванович
Володимир Іванович Лютий (1962, Дніпропетровськ, Українська РСР, СРСР) — український і радянський футболіст, нападник. Олімпійський чемпіон. Заслужений майстер спорту СРСР.
Володимир Лютий | |
Стаття у Вікіпедії | |
Медіафайли у Вікісховищі |
Цитати
ред.Ми знали про те, що він був на фронті. Людина в Дніпрі займалася своєю справою. Він знав, як все зробити, як створити умови. На щастя його слухали керівники області і йшли на зустріч. Все, що він просив – виконували. Крім того, виросло золоте покоління: Протасов, Литовченко, Кузнецов, я, Миргородський. А Жиздику та Ємцю вдалося в Дніпропетровськ запросити ще й досвідчених футболістів, які ще більше підняли нашу планку. Ти ростеш тільки тоді, коли бачиш поруч з собою когось кращого і сильнішого. — Про Володимира Ємця і Геннадія Жиздика, керівників «Дніпра» 80-х років[1]. |
Це один з найсильніших тренерів своєї епохи. Дуже розумна людина, яка могла переконати керівництво у тому, що саме це необхідно для клубу. Це дало серйозні результати. — Про Євгена Кучеревського[1]. |
Анатолій Федорович – дуже інтелігентний, вихований і розумний. Можливо, на сьогодні він не настільки сучасний у футболі, як був у 1988-му році. Однак його людські якості чудові. Ніколи не мав з ним проблем і навпаки Бишовець допоміг мені в житті. Це один з найвеличніших тренерів. — Про Анатолія Бишовця, тренера олімпійських чемпіонів 1988 року[1]. |
Бишовець цікаво заповнював час. Наприклад, на фінал Олімпіади з бразильцями ми вирушали з легкістю. Йому вдалося створити таку невимушену атмосферу. Ще до установки кожен відчував, яким буде склад. Це при тому, що офіційно нам його не оголошували. — Про Анатолія Бишовця, тренера олімпійських чемпіонів 1988 року[1]. |
Бишовець приділяв багато уваги нашому дозвіллю. Запрошував артистів, які нас розважали, організовував екскурсії в театр чи по місту. Хотів навчити нас чомусь новому. — Про Анатолія Бишовця, тренера олімпійських чемпіонів 1988 року[1]. |
Вадим був дуже самовідданим. Це була виняткова людина. Можливо, Тищенко не тягнув на посаду головного тренера, але він був дуже відповідальним. Вадим багато не говорив. Він робив. Тищенко виходив на поле, грав у футбол і віддавав всього себе. — Про Вадима Тищенка, одноклубника і олімпійського чемпіона 1988 року[1]. |
Коли я грав за «Шальке», то був одним з кращих футболістів СРСР. Тренер вимушений був взяти мене на Чемпіонат світу 1990-го. Проте, на жаль, не дав мені там шансу. Випустити мене за 10 хвилин до кінця матчу з Аргентиною, коли ми були в меншості... Я не вважаю це великим шансом. Упереджене ставлення мало місце. Однак те, що Лобановський це хороший тренер, який здійснив революцію у футболі – це факт, з яким не можна сперечатися, я це визнаю. Валерій Васильович приніс у наш футбол новизну.[1]. |
Виграли Олімпіаду – ну подумаєш... Це вважається нормальним. Якби Україна виграла Чемпіонат світу – все одно не оцінили б. Такі речі нікому не цікаві. Десь вкрасти, десь отримати хабар… Система вибудована лише на це[1]. |
У мене залишилося українське громадянство, жодних змін. Просто те свавілля української влади… Я недовго протримаю цей паспорт. Подивіться, що влада творить з народом. Тут не постає питання національності – важливі твої знання і навички. Я значну частину життя провів у Німеччині і хотів повернутися в Україну. Був готовий працювати навіть безоплатно – нікому нічого не потрібно. Це не розвиток, це знищення. Всюди корупція і договірняки[1]. |
До мене приїжджають молоді хлопці з України. Я тут працював у команді шостої німецької ліги. Так от вони розповідають – жодного інтересу. Практично через матч їм кажуть: Не забивайте, не бігайте. Що це таке?[1]. |
...я був патріотом країни, поки не пожив там. Маю на увазі Україну. Мені дуже шкода український народ і я співчуваю йому. Якщо поглянете на мою сторінку у Facebook, то побачите пости про нашу владу. Йде геноцид народу. Чому всі мовчать? Вони прийшли до влади, коли було 40 мільйонів жителів. Зараз – 26 мільйонів. Люди біжать звідти, як з корабля, який тоне. Там нереально жити. В Україні люди просто існують. Відчув це на власній шкірі[1]. |
У мене взагалі було багато спілкування з акторами і мені трохи пощастило у житті. Я познайомився із зятем Юрія Гагаріна, а він працював на «Мосфільмі». Не раз вечеряли в Будинку кіно, де я мав нагоду познайомитися з Папановим, Леоновим. Мені, наприклад, було дуже приємно дізнатися, що я та Ігор Добровольський – улюблені футболісти Євгена Павловича[1]. |
Якби я ображався на всіх, то я вже б не жив на цьому світі. Сміття з голови треба викидати. Так, сталася така ситуація. Отримав травму… І далі що? Життя продовжується, йдемо далі. Кожна людина має право помилятися. Просто, якщо тебе одного разу обманули, ти робиш висновки[1]. |
Іван — дуже надійний захисник і порядна людина. ...в Тернополі чув багато позитивного про Вишневського. У мене про нього найтепліші спогади. — Про Івана Вишневського[1]. |
Для людини головне – це робота. Я маю певні знання і хочу ними поділитися з молоддю. Це стосується не лише футболу, а й життєвих принципів. В Німеччині люди цього хочуть. Якщо в Україні цього не потребують, навіщо мені про це думати? В Україні всіх цікавлять гроші. Маєш? Ні? Значить до побачення. Можеш ділитися з кимось іншим. От я й ділитимуся досвідом у «Ганзі». — Про запрошення до тренерського штабу німецького клубу «Ганза» (Росток)[1]. |
Примітки
ред.