Галаневич Марко Володимирович

Марко Галаневич (нар. 14 квітня 1981, с. Крушинівка, Вінницька область, Україна) — український музикант, актор, фронтмен та вокаліст гуртів «ДахаБраха» та «OY Sound System».

Марко Галаневич

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Взагалі, справа прадіда була для мене величезним здивуванням і відкриттям. Бо я цікавлюсь історією, знаю про всі ці чистки 1937-38 років, але мені здавалося, що це ніяк не може стосуватися моєї родини і мене особисто. А за що прадіда розстріляли? За участь «в буржуазном польском подпольє». І за відсутністю складу злочину в 1968 все вернули назад. Крім його життя.

Мені прикро, що чумаки, цей величезний соціальний пласт, не представлені в нашій культурі. Лиш у піснях, але не в літературі, не у фільмах. Але ж були цілі села, де тільки цим і займалися, поверталися, зимували, а потім навесні — погнали знову, а жінки з дітьми залишилися самі.

Ми часто в інтервʼю розповідали, що от приходиш на майданчик і думаєш: а що ти можеш зараз дати? Сидиш на саундчеці як мокра курка, яка щось там постукала, послухала, звучить чи не звучить. А потім виходиш на сцену, бачиш ці очі й воно тебе накриває...

Моє становлення як особистості відбувалося в Херсонській області, в далекому глибокому селі Генічеського району.

Нам важливо не бути жертвами з простягнутою рукою, бо ми сильні, нація наша сильна, народ сильний, митці сильні, воїни наші також сильні. У нас міцний духовний стрижень, який допомагає боротися з набагато сильнішим суперником.

Найбільше я граю на акордеоні, але мені не подобається його звучання, чесно кажучи. Тому й доводиться постійно щось додумувати, щоб він звучав, як мені хочеться. Я би хотів грати на контрабасі чи на трубах. Але грі на трубах справді треба присвятити пару років навчання і життя.

Половина Галаневичів в Україні — мої родичі. Досі незрозуміло, від чого походить це прізвище і з якої країни, тому що най-найдавніша згадка — про те, що такий собі дворянин Агафій Галаневич хрестив мого прадіда на Вінничині в Гайсинській церкві. І щойно з’ясували, що він таки дворянин, то мене всі вітали. Але звідки, з якого регіону вийшли предки — невідомо. Може, щось балканське, може, білоруське, може, польське.

Я співав і мріяв потрапити на фестиваль «Червона рута» — це було вершиною всіх музичних кар’єрних фантазій. Але от про долю України справді мені мало з ким було поговорити, а тут, в універі, одразу величезна кількість «своїх» людей, у яких всередині це теж бурлить, які на світ дивляться ширше, вони допитливі, начитані — я був щасливий в цьому перебувати. — Про студентські роки

Я не вважаю, що гарно розповідаю, а фотографувати мені справді легше, так я можу передати докладніше, що побачив. Я бачу красу і хочу її зафіксувати. Принаймні так було до вторгнення: зняти щось красиве, чи дивне, чи незвичне, особливе, до чого ми не звикли. Після 24-го не фотографую.

Я пару разів пробувався на кіноролі: і у новий фільм Наталки Ворожбит, і до Романа Бондарчука. Але не пройшов. Думаю, це доля мене відводить. А може, режисери розуміли, що мене складно буде вичепити для зйомок, і подумали: дуже гарний актор, але дуже незручний у нього графік.