Мартін Поллак

Ма́ртін По́ллак (нім. Martin Pollack; нар. 1944) — австрійський письменник, журналіст та перекладач.

Мартін Поллак

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Важливо мати можливість говорити й дискутувати відкрито та широко, обговорювати наші проблеми, ставити одне одному важливі запитання, не закриватися й не казати, що, мовляв, інші не мають права про таке запитувати, бо не збираємося відповідати. Кажу, що маємо досягти такого рівня, коли можемо поставити всі запитання й розповісти всі історії.

Війна не в Україні, а в Європі. Путін вдерся на Донбас і в Крим, щоб знищити Європу. У наших інтересах демонструвати єдність з Україною. Не тому, що українці такі хороші, йдеться про майбутнє.

Історія дуже важлива. Без неї ми не можемо жити, потребуємо її для розуміння того, ким ми є. Я не зрозумію, хто я такий, без того, щоби глянути на історію своєї родини та відверто про неї говорити.

Історія ніколи не повторюється однаково, проте сьогодні багато держав, не маю сумніву, знову стають на тоталітарні рейки. Це світ, у якому все поділено на чорне й біле. Якщо біле, то ти мій друг, а якщо ти раптом в опозиції, то ти не опозиціонер, а ворог. Сьогодні так є в Польщі, Угорщині, Словенії тощо. Це саме те, проти чого маємо боротися.

Нам потрібно розказати всі історії, а не тільки ті, у яких ми позиціонуємо себе як звитяжців. Такі, де йдеться про чорні сторони, отой зворотний бік медалі. Це те, що я намагаюся робити у своїх книжках, про що намагаюся широко дискутувати в Польщі, Словенії, Україні тощо. Це єдиний шлях дати раду тому, що склалося, без вдавання до вузької, односторонньої інтерпретації історії, яка, на жаль, нині багатьом видається дуже привабливою.

Перша моя книга була опублікована у 1984 році – це розповідь про уявну подорож Галичиною. [...] Варто сказати, що тоді Галичина була доволі невідомою для німецькомовного світу. Я став першопрохідцем у цій темі. Книга була дуже успішною. З 1984 донині її кожного року перевидають. І зараз її прочитання зовсім інакше. Уявна подорож до Східної Галичини.

У нас в ЄС уже й кордонів немає, але ми все рідше відвідуємо одне одного, як це, наприклад, робить мій приятель – польський письменник Анджей Стасюк, який може раз на тиждень поїхати десь до Словаччини, щось нове побачити, відвідати якусь кнайпу і повернутися додому. Для нього це нормально, цікаво, а головне – потрібно.

Щоб був спільний дискурс, повинні працювати не лише політики, а й інтелігенція. Література в цьому сенсі важлива.

Я зауважив, що інтелектуали останнім часом мовчать: кожен займається своїми справами, пише свої книжки, робить свій театр тощо. Вони ще можуть підписати якогось листа, але не більше. В моєму розумінні – тут і захована велика небезпека.

Я належу до тих людей, яких називають «руйнівниками». Мене особисто іноді називають «руйнівником міфу Галичини». Загалом австрійська література має легке колонізаторське ставлення до Галичини, і досі існує певна нерішучість щодо того, аби це сприйняття зруйнувати. Галичина досі в сучасній літературі здебільшого ідеалізується, романтизується, а фактографічний опис реалій і взаємин між людьми можна знайти хіба що в істориків.

Я написав книгу «Мрець у бункері» у шістдесят. Це книга про мого батька, який був нацистом. Часто питають: нащо чекав так довго? Для осмислення історії треба час, кажу. Останній параграф її ніколи не буде дописано. Вона обростає новими історіями. Постійно з'являються нові люди, які розповідають нові історії. Почуваюся незручно через це, але нічого не поробиш.

Я не хотів би жити в державі, яка казала би мені, що я можу читати й писати, де є цензура й інші речі. Тому дуже важливо озиратись і дивитися на свою історію, бачити речі, повторювати які не хочемо.

Я розповів про свого батька й діда, а останню свою книжку «Жінка без гробівця. Розповідь про мою тітку» присвятив своїй двоюрідній бабі, із якою не був знайомим особисто, бо вона померла в 1945 році. Її смерть спричинили партизани комуністичного крила. Думаю, я маю право розповісти цю історію. Ідеться про дуже просту й часом дивакувату жінку, яка не мала ненависті до своїх сусідів, як це було притаманно більшості членам моєї родини. Вони дуже негативно ставилися до слов’ян (словенці, поляки, українці — усі підпадали під таке ставлення) і були стовідсотковими антисемітами. Моя двоюрідна баба такою не була. Вона була одружена із словенцем і не ставилася до свого словенського оточення, як до ворогів. Оце та найголовніша річ, про яку ми не маємо забути.