Матіяш Дзвінка Валентинівна

Дзвінка (Дзвенислава) Валентинівна Матіяш (нар. 16 листопада 1978, Київ) — українська письменниця, перекладачка.

Матіяш Дзвінка Валентинівна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

«Реквієм для листопаду» (2005)

Є люди, з якими мені хочеться розмовляти, а є люди, з якими хочеться мовчати. І одних, і других мені часом дуже бракує.

Справжня любов — це свобода. Не треба бачити й бути поруч, аби любити.

Бувають люди, які ніколи не плачуть. Бувають люди, які відмовилися від сліз і забороняють собі плакати. Буває, що люди плачуть лише усередині сльозами, яких не видно, і ці сльози дуже болючі.Сльози не витікають, вони залишаються там, усередині. Люди ходять по вулицях і носять у собі озера сліз, і ніхто про це навіть не підозрює. Так плачуть і жінки, і чоловіки. Дарина дозволяє собі плакати по-різному. Часом, коли її ніхто не бачить. Часом їй так хочеться плакати, що уже байдуже, дивиться хтось на це чи ні. Свобода плачу — це також одна з тих свобод, від яких вона ніколи не відмовиться. Можна плакати в метро, притиснувшись до темної шибки. Можна плакати в темному переповненому залі кінотеатру — беззвучно і не схлипувати, дозволяти, щоб сльози котилися по щоках, і навіть їх не витирати. Бо тут цей плач буде дуже самотнім. Сльози — це дуже інтимно, все що обеззброює людину — це так інтимно.

Люди говорять про те, що розпоряджаються своїм часом, із такою впевненістю, ніби це справді так. Кажуть: у мене немає часу, коли не хочуть чогось робити й присвячувати цьому час. Люди вділяють комусь час — час, відданий іншій людині, може виявитися найкращим подарунком. Дарувати свій час — це дарувати себе самого, це найінтимніший подарунок.

Усе треба робити вчасно, але для того, щоб це встигати, ніколи не вистачає часу.

Помилки часто породжуються незнанням, недосконалістю людського знання про себе, про людей, про світ. Люди помиляються у виборі фаху, друзів, світогляду, одягу та звичок. Помиляються в любові та життєвих стратегіях. Є помилки, яких не можна виправити. Але тільки не треба їх боятися і від них тікати — інакше буде зовсім погано. Клінічна фобія. Незворотність у людському житті додає йому гіркуватого присмаку. Смерть завершує ланцюг помилок.

Є люди, яким можна розповісти все, навіть якщо бачиш їх уперше. Я тішуся, коли мені вдається зустріти таких людей. Їх можна впізнати одразу, бо у них спокійні обличчя, виважені рухи та ясні очі. Вони добре вміють дивитися.

Бог наливає сліпим в очі неба, і вони вже не можуть нічого бачити, окрім небес. Вони бачать вічне небо, а воно чорне.

Найкраща біографія на надгробках, на яких між роком народження і роком смерті - хвиляста лінія - як знак усіх подій, що сталися.

У метро поважати свободу іншого - означає не дивитися йому у вічі.

«Роман про батьківщину» (2006)

Кожну зиму треба вчитися переживати заново.

Мої знайомі часом співчутливо кажуть: тобі просто не вистачає вітамінів. Мені й справді не вистачає вітамінів. І багато чого іншого мені також не вистачає.

Моя печальна й багатостраждальна батьківщина дуже-дуже далеко зайшла. Так, що може звідти не вийти.

Хтось із нас плаче, а когось із нас ніхто не чує.

Є ґумові люди, які дуже добре адаптовані до цього світу. У них дуже чіпкі ґумові руки, якими вони дуже боляче б'ються. Після їхніх ударів не залишається синців. Не залишається взагалі нічого, окрім ґуми.

Якщо можу сміятись, коли течуть сльози, значить усе буде добре. Якщо я могтиму сміятися, коли течуть сльози, значить, усе буде добре й надалі.

Серце, як м'ячик, котиться по дорозі. Я виймаю своє серце і також пускаю його м'ячиком. Тільки щоб хтось не наступив на моє серце і не розчавив його. У грудях у мене велика рана, я затуляю її руками. Тепер усім буде видно, що в мене всередині. Виснажені легені.

А мені подобається, що можна заплющити очі і якийсь час не розплющувати, і тоді стає спокійно, бо здається, що навколо нікого немає.

«Дорога святого Якова» (2017)

Бог дуже майстерно розплановує наші плани. ... Повторюю собі кілька разів, що не варто планувати зайвого, бо його все одно буде розплановано.

Цікаво, що нам подобаються ті випробування, які ми самі собі придумуємо. І не подобаються ті, які нам пропонують.

Так буває з книжками, які змінюють життя: розкриваєш їх і вже не можеш відірватися. Читаєш - і наче скидаєш із себе стару шкіру. Обдираєш струпи зі свіжих ран і відчуваєш біль у задавнених шрамах.

Прощати собі, щоб простити іншим.

Підійматися на гору неважко. Прощати набагато важче. Прости прощення також нелегко.

Люди не мають убивати одні одних із автоматів. Хоча люди убивають одні одних не тільки з автоматів. Вони убивають одні одних словами і вчинками. Словами, може, найбільше.