Москвофільство

Москвофільство — мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у XIX та на початку XX століть. Обстоювала національно-культурну й політичну єдність з російським народом і Росією.

Цитати

	Какъ и почему это случилось съ «Зарею»? палъ ли Севастополь? повелся ли какій-то мятежъ въ Варшавѣ? сошла ли вся Ставропигія съ ума? что предала любезнѣйшее дитя Руси, сердце нашего сердца въ измѣнническія руки?! — здивування з приводу переходу львівської ставропігійської газети «Зоря Галицка» з «язичія» на народну українську мову
	— Богдан Дідицький, український письменник-москвофіл (лист до Я. Головацького, 1854 рік)

	Майже цѣла наша дотыхчасова литература основана на чужихъ подставахъ, […] народъ не принялъ ей яко своей дитины , […] не срозумѣлъ нашого книжного языка. […] Многіи запрещали намъ всего житья литературного, числили насъ до Поляковъ; мы же, хотящи выдертися зъ подъ вліянія польского языка, сталися невольниками старославяньской и россійской мовы, а тымъ способомъ нашъ языкъ, именно поезія утрачае на своей пѣвности и благозвучности!
	— стаття «Допись. Зъ подъ Львова», газета «Зоря Галицка», 3 квітня 1857

	Якби справа руська була справою національности, якби раз довела, що є руською, не російською, тоді знали б що робити: відкрити обійми й серце і дати їй все, що самі маємо, чи колись можемо мати. Така Русь була б якорем і щитом віри, цивілізації і національности проти Росії, але сьогодні вона такою не є.
	— Станіслав Тарновський, польський консерватор, історик літератури)

	О кôлько зъ часописій нашихъ слѣдно, то академики народовцѣ ведуть завзяту борбу въ Вѣдни, Краковѣ и Празѣ съ акад. старорускои партіи! Найгôрше то, що переважна часть не хоче ся звати Русинами, але «Украинцями»! […] Чому? Хиба щобы не було Руси? Поляки такожъ того хочуть! Мѣсто заховувати ся поважно мѣжъ чужими людьми, дурть ся якъ жаки, та осмѣшують ся, тай тымъ справу універзитету псують! Кто схоче нашу справу поважно трактувати, скоро ми самû такъ поважно недумаємо! Русь була бѣдна тай и є — черезъ своû власнû дѣти! (1902)
	— отець Михайло Садовський, парох с. Молодків

	А мы власне есьмо руссофилами; то значитъ мы любимъ цѣлую Русь, такъ тыхъ, що мешкаютъ за кордономъ чи то в глибокой Россіи, чи на Украинѣ, чи въ Америцѣ, чи въ Пруссахъ. Соединяе насъ всѣхъ одынъ обрядъ и один языкъ, а стараниемѣ нашимъ есть, щобы мы зъеднали собѣ ихъ для нашой св. католической церкви и були съ ними одно стадо Христове. Но коли признаемся що есьмо руссофилами, се не значить, що мы симпатизируемъ съ россійскимъ правительствомъ, — мы маемъ на мысли лишь одинъ русскій народъ, и на него лишь ростягаеся наша любовь.
	— Олександр Бачинський, український богослов і церковний діяч)

	Дволичність у тім, що ті люди відхрещуючи ся всїми си­лами від належности до одної, української національности і запе­речуючи навіть її істнованє, з другого боку самі власною фіґурою давали доказ, що не належать до тої другої — «русскої» націо­нальности, якої членами величали себе. При живо розвинених на­ціональних почутях у Чехів, Словаків, Нїмцїв, Поляків і т. и. вид таких національних парадоксів справдї не міг, будити симпатії до себе, тим більше, що з тим національним гибридизмом рука в руку йшла «ретроґрадність» і «безідейність».
	— Іван Франко, «Щирість тону і щирість переконань» (Лїтературно-науковий вістник, 1905)

	Отеє внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перенявшися нещасною манією — міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духово в часті спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимог сучасности, забивалися в мертву і навіть науково безплодну старовину…
	— Іван Франко, «Двоязичність і дволичність» (Лїтературно-науковий вістник, 1905, т. 30, кн. 1—3, с. 231—244)

	Москвофільство, як писав пізніше Франко, це була хвороба, на яку хворіла не тільки Галичина тогочасна, а ціла Європа. Причина хвороби – гроші. Російська імперія розуміла, що свій політичний проєкт вона не може реалізувати, не розпросторюючи щупальця цього спрута на інші території. Так у Галичині був сформований – і ми тепер твердо знаємо це завдяки дослідженням істориків – на російські гроші окремий політичний рух, який мав назву «Москвофільство». Цей рух прикривався ідеєю, що колись давно була така собі Свята Русь, її батьківщина, звичайно, десь на далеких болотах. І от, галичани-червонороси, ви є уламком цієї великої імперії. І щоб бути щасливими і сильними, ви маєте забути про цих всіх австрійців і поляків й повернутися в лоно Святої Русі. Це була відверта інформаційна спецоперація, яка наробила нервів Австрійській імперії і Австро-Угорській імперії, бо замакітрювала голови багатьох молодих людей, які шукали нових можливостей. Згодом ми бачили, що цій партії протиставився інший політичний рух – народовці. Це така протоформа українського націоналізму, але дуже консервативного, оберненого головою в минуле. І ця версія також не дуже імпонувала молодим людям, таким як Франко.
	— Богдан Тихолоз

Джерела

• Національна ідентифікація українців Галичини у XIX — на початку XX століття (еволюція етноніма) / наук. ред. І. В. Орлевич; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України; Інститут релігієзнавства — філія Львівського музею історії релігії. — Львів: Логос, 2016. — 320 с. — ISBN 966-7379-85-8