Тихолоз Богдан Сергійович (нар. 6 жовтня 1978 у селі Тальянках Тальнівського району Черкаської області) — український музейник, літературознавець, франкознавець; директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка (з 2017 р.); менеджер культури; публіцист, блоґер, співавтор науково-просвітницького інтернет-проєкту ФРАНКО: НАЖИВО / FRANKO: LIVE © (разом із Наталею Тихолоз). Кандидат філологічних наук (з 2003 р.), старший науковий співробітник (з 2010 р.), доцент (з 2011 р.). Доцент кафедри теорії і практики журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка (з 2006 р.). Член Національної спілки журналістів України (з 2011 р.), Наукового товариства імені Шевченка (з 2016 р.), Міжнародної ради музеїв (ICOM) (з 2018 р.). Голова Асоціації музеїв Івана Франка (з 2018 р.).
|
Для мене досвід Розстріляного відродження – це не тільки досвід обманутої та спокушеної української весни, українського розквіту, який намагалася підібрати під каблук радянська влада і врешті підібрала.
Штука ще в тому, що ця епоха українських двадцятих демонструє колосальний потенціал естетичної й інтелектуальної зрілості української культури. Українська культура двадцятих – це культура вже зрілої нації.
Не нації, яка ще тільки намацує свою ідентичність, а нації, яка дозволила собі сказати: так, ми українці, і ми такі.
І ми далеко не гірші, а в чомусь і кращі, ніж інші культурні нації Європи[1].
|
|
|
|
|
|
Для мене голос Лесі особливий тим, що це потужний інтелектуальний жіночий голос, який ламає стереотипи про жінку.
Інтелектуальний рівень Лесі Українки – це рівень, яким не соромно повеличатися перед світом не тільки в тій епосі, а і в сьогочасній.
Другий момент – це високий український модернізм, який вона пропонує своєю драматургією і поетичною творчістю. Тобто це висока мистецька якість.
Наступний момент – це повнота українського культурного і національного проєкту в сенсі презентації не тільки отої селянської стихії, яка для нас дуже важлива, але й голосу родової шляхти українського міста.
І Леся – це голос, без якого неможливо уявити повноту української культури не лише її епохи, а й сьогочасної[1].
|
|
|
|
|
|
Для мене «Кобзар» – це інтелектуальний роман у віршах. Роман шалено цікавої емоційної людини, яка мала колосальний життєвий досвід і ділилася ним з нами[1].
|
|
|
|
|
|
Леся Українка – це аристократичний проєкт української модерної культури.
Це жіночий погляд на проєкції культури.
Не забуваємо, що українська культура – це культура, яка завжди була багатоголоса, яка не зводилася лише до грубого чоловічого голосу. В ній лунали й інші голоси
.Але саме Леся Українка показує, що цей фемінізм і модернізм можуть бути заримовані й при цьому залишатися українськими[1].
|
|
|
|
|
|
Москвофільство, як писав пізніше Франко, це була хвороба, на яку хворіла не тільки Галичина тогочасна, а ціла Європа.
Причина хвороби – гроші. Російська імперія розуміла, що свій політичний проєкт вона не може реалізувати, не розпросторюючи щупальця цього спрута на інші території.
Так у Галичині був сформований – і ми тепер твердо знаємо це завдяки дослідженням істориків – на російські гроші окремий політичний рух, який мав назву «Москвофільство».
Цей рух прикривався ідеєю, що колись давно була така собі Свята Русь, її батьківщина, звичайно, десь на далеких болотах. І от, галичани-червонороси, ви є уламком цієї великої імперії. І щоб бути щасливими і сильними, ви маєте забути про цих всіх австрійців і поляків й повернутися в лоно Святої Русі.
Це була відверта інформаційна спецоперація, яка наробила нервів Австрійській імперії і Австро-Угорській імперії, бо замакітрювала голови багатьох молодих людей, які шукали нових можливостей.
Згодом ми бачили, що цій партії протиставився інший політичний рух – народовці. Це така протоформа українського націоналізму, але дуже консервативного, оберненого головою в минуле.
І ця версія також не дуже імпонувала молодим людям, таким як Франко[1].
|
|
|
|
|
|
Проблема Розстріляного відродження була не просто в тому, що от була така класна література і цього не стало. Так, це дуже сумно, але ключова проблема полягає в тому, що знищена українська еліта – каста мислячих людей. І від цієї травм ми оговтувались дуже багато десятиліть.
Маємо зробити все від нас залежне, щоб сучасна ситуація не дала нам ще одного Розстріляного відродження[1].
|
|
|
|
|
|
Росія впродовж століть знищувала українську культуру в дуже різні й вигадливі способи. Починаючи від найпростішого і найжорстокішого – фізичного.
Ми знаємо, що, на жаль, працював принцип негативного добору впродовж довгих десятиліть і навіть століть.
Це був штучний добір. Добір панівної, імперської влади, який залишав добре пристосованих, але сірих і покірних. А винищував тих, хто спромагався вистромити голову понад загал.
І в цьому сенсі ми маємо безліч прикладів фізичного винищення української еліти. Серед яких, напевно, найбільш масовим було те, що називають феноменом Розстріляного відродження, що Ярина Цимбал, прекрасна літературознавиця, називає – «нашими двадцятими».
Тому що ми любимо це Відродження не за те, що воно було розстріляне, не за те, що вони стали жертвами, а за те, що вони були неймовірно крутими. Це справжній український ренесанс. Це було виявом тих попередніх епох, які його уможливили[1].
|
|
|
|
|
|
Тому що є те, що ми обираємо, а є те, що ми не обираємо, а чуємо як обов'язок – сам Франко про це писав. Його відданість українському національному проєкту – це усвідомлення, що всі його брати, сестри, родичі й інші не мають шансу на життєвий успіх, якщо вони не запропонують якийсь інший, ширший і вищий політичний проєкт.
Чому Франко не обирає якогось іншого варіанту? Тому що для нього питання відповідності власному сумлінню і власному внутрішньому відчуттю завжди переважало над намаганням комусь сподобатися чи сягнути якогось формального успіху[1].
|
|
|
|
|
|
Франко дав високий інтелект. Він звільнив від стереотипів, що українська культура – це культура села, а то і хутора, яка може бути використана винятково для домашнього вжитку.
Франко показав, що українська культура є сильною і цікавою, як і інші голоси європейських культур. І показав, що якщо просто замикатися в рамках літератури, мистецтва, культурницької концепції нації, то, вибачте, з цього буде пшик.
Франко показав своєю діяльністю, що якщо українство не буде політичним проєктом, то його шанси на майбутнє нульові.
І я думаю, що сьогодні оця теза про українство як не просто політичний, а геополітичний проєкт – дуже актуальна.[1]
|
|
|
|
|
Стаття у Вікіпедії
