Місто карликів
«Місто карликів» — перша з чотирьох книг містичного роману Лесі Романчук.
Цитати
ред.Якась напівіронія-напівзверхність майнула вустами людини, що сиділа поруч. Мабуть, це його звичний спосіб усміхатися, таке трапляється з персонами, які займають високі посади, займають їх так довго, що це накладає відбиток на особистість і змінює не тільки манери, а й спосіб спілкування — наказовість тону не зникає навіть у розмові з людьми, на яких право наказувати не поширюється. Він намагається бути люб'язним, цей чоловік, але виходить лише те, на що здатний — поблажливість замість доброзичливості, псевдолюб'язність замість щирої уваги, немічні потуги здаватися простим, веселим і таким, як усі, у товаристві рівних собі чи й вищих. Втім, ця людина, здається, не вважає нікого рівним. І змушує власну персону опускатися до простих смертних зусиллям волі, яке видно неозброєним оком.[1] |
Але набуваючи, ми неодмінно втрачаємо. Мусимо поступитися чимось менш важливим.[2] |
Софії здалося, що вона потрапила на якісь радянських часів збори, саме там чомусь любили підносити як найцінніше те, чого насправді не цінували зовсім — людину праці.[2] |
Як важко стало… Важче навіть, як під час війни. Навіть тоді, в той страшний час загальної біди не висіло в повітрі такої всезагальної ненависті, такого густого, відчутного на дотик страху. Тоді люди більше любили одне одного, і любов перебивала, пересилювала страх. Тепер страху стало більше — перед завтрашнім днем, перед неминучістю змін, перед… Один одного вони бояться, люди, от що по-справжньому страшно. I страху, саме страху потрібно боятися найбільше. А вони не розуміють.[2] |
Коли щось дають — чогось і вимагають. І ніколи не знаєш, чого буде більше — того, що отримаєш, чи того, що мусиш віддати.[2] |
В акуратності прибирання холостяцького помешкання чітко вирізнялися дві особливості — прагнення довести, що без жінки він чудово дає собі раду, і абсолютна очевидність того, що цієї ради він дати собі абсолютно неспроможний.[2] |
Якщо сучасність полягає в тому, аби плигати до ліжка на другій хвилині знайомства або «займатися любов'ю», не спитавши імені — то хай їй грець, такій сучасності.[2] |
Чи є на світі щось красивіше, ніж нова грошова купюра? Чим іще можна милуватися так само довго, як оцими неймовірної краси папірцями, наділеними магічною силою перетворення на все, чого душа забажає…[2] |
Звісно, добрих людей багато, але ніколи не вгадаєш, хто з них, добрих людей, копає тобі яму.[2] |
Подвір'я будинку, де стається таїнство смерті зазвичай стає особливим. Наче тут оселяється щось тихе й таємниче, навіть якщо все зовні не змінюється.[2] |
— Про справу говори не з тим, з ким можна, а з ким треба! — відповів словами «Декалогу» Роман.[2] |
Хлопці живими не здались — «Слава Україні» та постріл у скроню — легший шлях до Бога, ніж катівня НКВС.[2] |
Доказів не просто бракувало, зазвичай їх просто не було. А план виконувати треба. І тому патологічне совіцьке правосуддя базувалося на «королеві доказів» — власному зізнанні у злочині. Добитися зізнання — мета. Добитися… Добити… Бити, поки не доб'єшся.[2] |
Примітки
ред.Джерела
ред.Леся Романчук. Місто карликів. — Тернопіль: Богдан, 2009. — 288 с. — ISBN 978-966-10-0850-1