«Місто карликів» — перша з чотирьох книг містичного роману Лесі Романчук.

Цитати

ред.
  •  

Якась напівіронія-напівзверхність майнула вустами людини, що сиділа поруч. Мабуть, це його звичний спосіб усміхатися, таке трапляється з персонами, які займають високі посади, займають їх так довго, що це накладає відбиток на особистість і змінює не тільки манери, а й спосіб спілкування — наказовість тону не зникає навіть у розмові з людьми, на яких право наказувати не поширюється. Він намагається бути люб'язним, цей чоловік, але виходить лише те, на що здатний — поблажливість замість доброзичливості, псевдолюб'язність замість щирої уваги, немічні потуги здаватися простим, веселим і таким, як усі, у товаристві рівних собі чи й вищих. Втім, ця людина, здається, не вважає нікого рівним. І змушує власну персону опускатися до простих смертних зусиллям волі, яке видно неозброєним оком.[1]

  •  

Власне ім'я — найсолодша музика для людського вуха, тому ніщо не дратує так, як перекручування бодай єдиної літери.[2]

  •  

Але набуваючи, ми неодмінно втрачаємо. Мусимо поступитися чимось менш важливим.[2]

  •  

Софії здалося, що вона потрапила на якісь радянських часів збори, саме там чомусь любили підносити як найцінніше те, чого насправді не цінували зовсім — людину праці.[2]

  •  

Який же хлопчисько обмине можливість зазирнути в око чортові![2]

  •  

Як важко стало… Важче навіть, як під час війни. Навіть тоді, в той страшний час загальної біди не висіло в повітрі такої всезагальної ненависті, такого густого, відчутного на дотик страху. Тоді люди більше любили одне одного, і любов перебивала, пересилювала страх. Тепер страху стало більше — перед завтрашнім днем, перед неминучістю змін, перед… Один одного вони бояться, люди, от що по-справжньому страшно. I страху, саме страху потрібно боятися найбільше. А вони не розуміють.[2]

  •  

Коли щось дають — чогось і вимагають. І ніколи не знаєш, чого буде більше — того, що отримаєш, чи того, що мусиш віддати.[2]

  •  

Три господині на одній кухні — це пісня про павуків у банці.[2]

  •  

В акуратності прибирання холостяцького помешкання чітко вирізнялися дві особливості — прагнення довести, що без жінки він чудово дає собі раду, і абсолютна очевидність того, що цієї ради він дати собі абсолютно неспроможний.[2]

  •  

Якщо сучасність полягає в тому, аби плигати до ліжка на другій хвилині знайомства або «займатися любов'ю», не спитавши імені — то хай їй грець, такій сучасності.[2]

  •  

Професія лікаря, мабуть, вчить спілкуватися з людьми інакше. Втім — ні. Якщо добра немає в душі — професія не допоможе.[2]

  •  

«Будинок і все, що у ньому». От він, ключ, яким відмикається серце нашої сучасниці. Будь-якої. А потім вона вже майже не слухає, які умови ставить володіння цим майном.[2]

  •  

Чи є на світі щось красивіше, ніж нова грошова купюра? Чим іще можна милуватися так само довго, як оцими неймовірної краси папірцями, наділеними магічною силою перетворення на все, чого душа забажає…[2]

  •  

А що потрібно жінці для щастя? Гроші. Бо за них можна купити молодість — за нинішніх часів можна! Фігуру — можна! Навіть здоров'я з певними «але» можна! Були б гроші… Тоді буде все![2]

  •  

Звісно, добрих людей багато, але ніколи не вгадаєш, хто з них, добрих людей, копає тобі яму.[2]

  •  

Ні, люди, безумовно, щасливіші. І їхній Бог, безумовно, милосердніший. Він не дає їм права знати точного часу. І тому завжди залишається надія.[2]

  •  

Має паспорт і всі інші документи, які засвідчують все, що завгодно, окрім правдивої інформації про її особу.[2]

  •  

Планувати власний похорон — це не дуже весело, але дуже важливо. Гідно виконати всі обов'язки і гідно піти — надзавдання.[2]

  •  

Подвір'я будинку, де стається таїнство смерті зазвичай стає особливим. Наче тут оселяється щось тихе й таємниче, навіть якщо все зовні не змінюється.[2]

  •  

— Про справу говори не з тим, з ким можна, а з ким треба! — відповів словами «Декалогу» Роман.[2]

  •  

Хлопці живими не здались — «Слава Україні» та постріл у скроню — легший шлях до Бога, ніж катівня НКВС.[2]

  •  

Є рід, сину, а є ще й народ. Шкодуватимемо власних синів — народ загине.[2]

  •  

Слово «доказ» — із тієї ж сфери, що слово «закон», а закон — це «адвокат», а в червоній юриспруденції знали тільки слова — прокурор, слідчий, трійка, вирок, стаття…[2]

  •  

Доказів не просто бракувало, зазвичай їх просто не було. А план виконувати треба. І тому патологічне совіцьке правосуддя базувалося на «королеві доказів» — власному зізнанні у злочині. Добитися зізнання — мета. Добитися… Добити… Бити, поки не доб'єшся.[2]

  •  

Що то за ліки, українська пісня — навіть тут, у неволі, за мурами кам'яними, рятує, лікує, наближає до рідного дому, нагадує — співаємо, значить, живі.[2]

  •  

Травматологам завжди роботи вистачає. Світ такий травматичний…[3]

Примітки

ред.

Джерела

ред.

Леся Романчук. Місто карликів. — Тернопіль: Богдан, 2009. — 288 с. — ISBN 978-966-10-0850-1