Міхаліцина Катерина Василівна

Міхаліцина Катерина Василівна (до шлюбу Оніщук, нар. 23 лютого 1982, смт. Млинів, Рівненська область) — українська письменниця, перекладачка, редакторка.

Катерина Міхаліцина (Оніщук)

Файл:K.Mihalitsina.jpg, Kateryna Mikhalitsyna 2019 1.jpg

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Активно ж писати почала, здається, у підлітковому віці. І це була форма втечі: зошит, схований під подушку, — як простір, який контролюєш лише ти. От просто береш ручку і пишеш. Усе, що в голові й на серці. І ніхто тобі туди не лізе, не радить, не знецінює, не нав’язує своїх думок. Ти там нічого й нікому не винна. Така собі дія-суто-для-себе. До того ж рятівна.

Батьківство — це взагалі про партнерство. Від народження й далі. Я не дуже вірю в якісь особливі материнські інстинкти. Принаймні в мене їх точно не було. Кожна дитина — унікальна, зі своїми потребами й бажаннями. Я знайомлюся з ними точно так само, як і мій партнер. Ми одинаково вчимося бути батьками, помиляємося, наступаємо на якісь граблі. Головне в цьому не мірятися силами, а допомагати, одне одному й дітям. Допомагати рости в усіх сенсах, пізнавати себе, шукати себе.

Взагалі мої дитячі тексти з’являються з якихось дрібниць, розмов, порухів, побачених або уявлених істот, маленьких і нібито неважливих побутових деталей, які раптом стають значущими і ними хочеться поділитися, затримати і зберегти.

Все моє письмо існує в полі хитавиці між «завдяки» і «всупереч».

Дитячі книжки — це мій спосіб співбуття з власними дітьми. Опрацювання вже не тільки своїх, а й наших спільних емоцій, вивчення потреб, пошук порозуміння. Чому варто опрацьовувати емоції? Бо це важлива частина нас, бо їх годі замовчати чи відкинути. Вони все одно прийдуть і озвуться. В десятки можливих способів. І варто бути готовим їх зустріти: знати на ім’я (страх, сум, радість і т.д.), знати, що всі вони нормальні й не роблять нас монстрами, вміти порадити собі з ними.

І взагалі, хочеш, щоб діти не мали стереотипів — поясни, чим вони шкідливі, й почни позбуватися своїх. І у вихованні зокрема.

Кажуть, до дитини треба змаліти. А я кажу: дорости. І це безупинний процес. — Про материнство

Книжка — це якраз і є варіант безпечного пережиття найрізноманітніших емоцій. Так, ти переживаєш їх опосередковано, але твої нейрони, зіткнувшись із чимось подібним, уже матимуть слід, яким бігти.

Кожна книжка має свою історію, але вирости вона може і з хорошої розмови, і навіть з дотику до кори таких любих мені з дитинства дерев, з її завитків і шерехавості, з її невагомого тепла, з живої сили, якими дерева вміють ділитися, якщо ти вмієш її приймати.

Материнство змінило, перевернуло докорінно (тричі — глобально, і плавніше, легше — майже щодня), ущільнило все, з часом включно, але дало змогу й внутрішню гостроту втискати максимум в крихітне тут-і-зараз. І так практично з усім.

Мені дуже боляче думати, що наразі в нашій країні майже неможливо ні гідно народитися, ні гідно померти. Це право треба виборювати, бо людяне ставлення і повага до психологічних станів та потреб пацієнта — радше рідкісний виняток, аніж правило.

Ми витрачаємо внутрішній ресурс на власну трансформацію, на прийняття того, як швидко й неконтрольовано все розвивається. І як би не набила оскомину фраза «світ не буде більше таким, яким був до цього», дещо й справді змінилося. Тільки не світ, а ми. Ми вже не будемо такими, якими були до пандемії. — Про сприйняття пандемії

Народження дитини для жінки — це взагалі може бути єдиний, унікальний за все життя досвід. Тому вона має повне право розділити це з близькою людиною. До того ж фізіологічний процес страшенно залежить від того, що в цей момент відбувається в твоїй голові. Якщо ти не почуваєшся в безпеці, то нормально не народиш. І потягнеш за собою травму материнства, а не радість народження. — Про партнерські пологи

Поки я вагаюся, що мені бракує досвіду, кваліфікації чи ще купи всього, світ підсуває якийсь зовнішній стимул, ніби каже: «Бери й роби». І ти раптом усвідомлюєш, що так і треба: або береш і робиш, або відпускаєш цю ідею.

Традиції розмов для підтримки у 90-х не було, тоді основним завданням було вижити і вивести в люди: нагодувати, вдягнути, вивчити. Куди вже там роботу з емоціями втулиш? Але емоції були, і їх якось треба було опрацьовувати. Мій випадок — через письмо. Я й досі найбільше кайфую від оцього «береш і пишеш». Ручку, олівець, клавіатуру — то вже деталі, головне «береш і пишеш». Навіть якщо страшно, навіть якщо не до кінця уявляєш, що з того вийде.

Хочеш, щоб діти росли усвідомлено, включено — розплющ очі й серце, і навчися розмовляти з ними про складне й суперечливе: втрати, смерть, інклюзію, релігію, тілесність, сексуальну орієнтацію, політику. Навчися не ховати голову в пісок, слухати і приймати їхні погляди, навіть якщо вони суперечать твоїм. Не маєш ресурсу зараз на це все — так і скажи, чесно, про свій настрій та його причини, не гаркай, не дотягуй, поки зірвешся, але і їх не тягни в розмови, якщо вони не готові, не нав’язуйся з поясненнями і повчаннями, залиш право вибору. Тоді це буде про кордони: вміння виставити свої й поважати сусідні.

З творів

вчися сіяти тишу й ростити дерева. йти й не спинятися, поки їхнє гілля найвищого дроту сягне... — з поезії останні слова прабаби «Розламані люди»

і куди любити, якщо меж грудей діра? і любов кріз неї сіється густо-густо, як той мак чи зорі в небі... ходім, пора. од тяжкого думання серце, буває, лускає. — з поезії червоне одіяльце, нані спочине на вогнищі «Розламані люди»

не вчи літати лелеку із перебитим крилом. він мірятиме відстань навиворіт; від точки, де йому не хотілося б бути, до забутого вирію. дочко, а це є зло - призвичаяти птаха до нелюбові, як до покути. нелюбов, то дочко, уділ людей, а не тих, у кого від роду крила, добрі крила, розгонисті. — з поезії єдина записка від матері «Розламані люди»

а кому я то мовлю? та, певно таки тобі, і либонь, саме важне, що треба було сказати. а помниш, як ми варили із цукру когути? ходи-но сюди, дитинко, дай тебе обійняти... — з поезії баба Явдоха і тоненька пам'ять «Розламані люди»