Гуменюк Наталія Петрівна

Гуменюк Наталія Петрівна (нар. 1983, Біробіджан) — українська журналістка-міжнародниця, викладачка. Співзасновниця і голова ГО «Громадське телебачення».

Гуменюк Наталія Петрівна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати про себе

Моя улюблена книжка – «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. У дитинстві я часто бувала в селі. У мене бабуся, дідусь, прадіди – вони всі сільські вчителі, і ми дуже багато читали. Мені дуже подобались головні герої – бешкетники. Окрім того, якось трапилася така цікава історія: село було дуже маленьким, і бібліотекаркою частково працювала сільська доярка. Більішсть часу вона була на фермі. А коли ми хотіли читати, то бігли до неї і вмовляли відкрити бібліотеку.

Я намагаюсь не повертатись до минулого. Мені здається, що все найцікавіше ще попереду. Але я із задоволенням пережила б не просто один день, а багато моментів, при тому не змінюючи їх.

У мене є принципи, які я за жодних обставин не порушу: добропорядності, чесності в професії, об’єктивності. Йдеться про принципи, але не теми, тому що теми можуть бути складними, співрозмовники можуть бути жахливими. От скажімо інколи питають: чи можна брати інтерв’ю у Віктора Януковича чи Аксьонова, кримського окупанта. Моя думка, як українського журналіста – так, це наш обов’язок.

Для мене читання – це медитація, спосіб врятуватися від ґаджетів. Навіть при перегляді фільму на ґаджеті можуть відволікати різні сповіщення. А книжка – це те, що змушує видихнути, задуматися, уповільнитися.

Журналіст – це не була робота моєї мрії у дитинстві. Я спочатку хотіла бути астрономом, а потім стати людиною, яка займається вирішенням якихось конфліктів – палестино-ізраїльським та іншими. Хотіла вступити на міжнародні відносини, але у той час, на початку 2000-х, для цього треба було мати або зв’язки або хабар, тому я вступила на журналістику та зрештою з’ясувала, що це і є моя мрія.

Я часто ставила собі питання: що я робила би, якби у мене була велика кількість грошей? І завжди відповідала: рівно те саме, що я роблю зараз.

Я за спеціальністю — журналіст-міжнародник, який висвітлює чужі конфлікти. І тому, коли конфлікт стався в Україні, на моїй рідній землі, у мене вже був цей жахливий досвід роботи на війні. Я до цього працювала в Іраку, в Єгипті, в Палестині, і одна справа, коли у тебе є якась певна закалка, але це набагато гірше, коли ти працюєш у своїй країні. Тут ти все одно сторона, ти точно в гіршій ситуації.

Про причини уходу з «Громадського»

Головна причина для мене — неприпустимість несподіваного непродовження контракту з головною редакторкою, яка створила особливу команду, що вміє працювати зі складними і глибокими історіями. Окрім того, без головного редактора зі зрозумілими умовами роботи журналістика є незахищеною. Я розумію, що глибинна причина — різні бачення візії "Громадського" саме всередині членів громадської організації. Тому я не бачу поки змоги працювати, однак лишаюся членом організації, щоб працювати цим, до того ж максимально швидко. "Громадське" — це насамперед ідея суспільнокорисної журналістики, і, можливо, нам треба знову винаходити спосіб її реалізації.

Про роботу над книгою «Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму»

Крим – це складна історія. Працюючи в таких умовах, у тебе є професія і твоє завдання – дізнатися, а не сперечатися. Не кожне інтерв’ю – це формат хардтолку. Ти маєш дізнатися як живуть люди. І я туди їду, щоб бути вашими вухами, щоб передати якусь інформацію. Ти можеш висловити свою позицію, але ти тоді нічого не дізнаєшся.

Для мене це все ж не моя історія. Це історія людей, яких я зустріла в Криму, яких, мені здається, багато хто не чув останніми роками. Я слідкувала за долями певних людей і могла зі сторони бачити, як їхні життя насправді змінились. Мені здається, що для мене це — спроба докричатись до інших і розказати, що побачила я.

Дуже складно показувати цю тяжкість щоденного життя в окупації, я дуже хотіла її передати. Ось цей тихий голос життя в окупації, рутину анексії, рутину того, у що потрапила величезна кількість людей.

Журналісту працювати у Криму не так страшно, як тривожно. Мене завжди захищала впевненість у тому, що у мене є абсолютне пояснення, що я там роблю для будь-кого. Я — журналіст у своїй країні. І я розповідаю історії людей чесно, правдиво, не перебільшую, не применшую. Тому у мене є залізна аргументація, що я тут роблю, нащо я приїхала.

Перші 4-5 років після анексії мені здавалося, що ще рано, бо щось досі відбувається. А десь рік тому я відчула, що якийсь етап пройдено і його треба зафіксувати. Від точки «А» — шоку — ми дійшли до розуміння, що відбулося, і якраз останні поїздки були про це. Аби закільцювати цю історію, я повернулась до тих людей, яких бачила у березні 2014, у перші роки анексії, і тоді мені стало зрозуміло, що так, це вже книжка. Ця історія не закінчена, бо Крим окупований. Але історія трансформації вже відбулась.

Оскільки я не є просто репортером, який веде тільки тему Криму, для мене це була планова історія — приїжджати час від часу, щоб зрозуміти, що змінюється і що стається з людьми і процесами. Одного року я хотіла зрозуміти, що відбувається з економікою, наступного — як відбувається терор проти мусульманського населення, потім — що значить бути українцем у Криму. Українська мова, мені здається, є чимось таким, чим вона була в Радянському Союзі в 60-ті, чимось дисидентським.

Насправді, мені було легко й швидко писати. Там є частинка матеріалів, які були вже написані, але для сайту, більш інформативно. А це все ж художній репортаж, ти можеш трошки більше речей розказати, ширше, глибше, можливо, більш особисто. Деякі тексти, мені здається, існували в моїй голові, і тому їх викласти, виявляється, не так вже й складно.

Кажуть, що хороший репортажист інколи може навіть не записувати, бо все найважливіше ти запам'ятовуєш. Мені треба було відновити цитати людей, правильно і коректно передати їхню пряму мову. Можливо, щось там не згадалося, проте я досі хронологічно можу розказати кожен свій день у березні 2014-го, кожен свій день у березні 2015 року, бо це дуже яскраві спогади. Найважливіше точно запам'яталось.

2014-ий — це «Шок», розділ, скажімо, про Керч називається «Самотність». Ні, це переважно не мої враження. Я хотіла показати ті враження, які були ключовими для людей у той момент. Наприклад, історія травня 2014 року називається «Сум'яття», коли почалась війна на Донбасі, а люди в Криму розбираються у величезній кількості нових проблем: куди вступати, де лікуватись, як їздити, які гроші, які документи, ця анексія буде чи її не буде, ще не Росія, але вже не Україна. І це конкретна емоція.

Назва останнього розділу «Розчарування» має кілька значень. З одного боку, це розчарування всіх: проукраїнських людей, які опинились у центрі цієї історії, можливо, розчарування проросійських людей, можливо, наше розчарування.

Я ще хотіла сказати дещо про назву книжки. В українській мові є два слова «загублений» і «втрачений». Втратити — це коли назавжди, а «загубити» — не таке сильне слово. Ти міг йти дорогою і загубити ключ, гаманець, бо був у сум’ятті. Загублене можна просто знайти, якщо дуже постаратись.

Уривки із книги «Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму»

Так звані «козаки» перевіряють документи в пасажирів, що прямують до Криму. Джанкой — перша зупинка на півострові. Я — на верхній полиці в купе. Удаю, що геть сонна. Заледве підводячи з подушки голову, протягую паспорт. В мене «чистий» телефон — немає жодного фото з Майдану. У наше купе зазирає чоловік. Паспорт як слід не розгорнули, отже до Криму в’їхати вдалося. 16 березня 2014-го. Сьогодні має відбутися так званий «референдум» щодо автономії Криму. Потяг їде до Севастополя, але я сходжу в Бахчисараї.

Дільнична наполягає, що приходять і кримські татари. Меджліс ухвалив рішення про бойкот «референдуму». Це підтверджує і Ахтем Чийгоз — заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу і на той час депутат Бахчисарайської районної ради. Малесенький офіс у якихось ста метрах від так званої дільниці відкривається вже по обіді, коли російські медіа звітують про успіхи голосування. Чийгоз говорить впевнено і переконливо: «Це провокації та фарс, в яких ми не збиралися брати участь. Тут, у Бахчисарайському районі і низці компактних місць проживання кримських татар, не були учасниками формування виборчих комісій.

Ми одностайні в своїй думці — батьківщині загрожує небезпека. Це почуття у кожного в серці — і у тих, хто пережив депортацію, і в дітей, що лягають спати. Завтра ми прокинемося і далі будемо боротися за свої права. А характер боротьби буде залежати від проблеми. Але ми, кримські татари — громадяни України.

— Ми хочемо жити нормально. А в нас із Криму стільки забирають… Гроші від приїжджих — знову на Київ, а нам нічого не дістається. Якщо у вас, в Києві, мінімальна 2500 грн, а в нас це 1000 грн. І ніде не влаштуєшся за такі гроші. Ми телебачення дивимося і бачимо, що там, у Києві, бувають і зарплати по 8000 грн, по 10 000 грн. Звісно, вони там за Україну! А пожили б вони в нас. От обрали Януковича. Голосували за цього засранця. Так, голосували за нього, бо не було за кого більше. Але хіба ми знали, що він такий? Нахапався для себе.

— А що, в Росії, думаєте, корупції немає? — Не знаю, але Путін кожен тиждень в різних областях знімає цих корумпованих губернатоів ­шахраїв. У нас коли Юля була, то світло давали по дві години на добу, газу не було, автобуси не ходили. А тепер вона героїня? А ви бачили, які там триповерхові котеджі набудували? Ми ж тут, на краєчку, як в лайні жили, так і будемо далі в лайні жити.

Я все ж далі питаю дядю Толю, чи сподівається він, що Москва просто так даватиме гроші. Той ностальгує за часами СРСР, коли в селі були три тракторні бригади. Дядя Толя вірить, що війни не буде і всі житимуть мирно: — Ми — Україна і Крим — одна родина. Але ми ліпше окремо. Гірше не буде.

Ленур Османов — адміністратор кафе «Мусафір» — категоричніший. Він би хотів, щоб влада у Києві відімкнула електроенергію та водопостачання, і кримчани усвідомили, наскільки залежні від материка: «Я знаю, що в Києві є дилема: чи використовувати такі інструменти тиску, адже не хочеться завдавати людям шкоди. Але ми, кримські татари, пережили депортацію. Були в значно гірших умовах — без газу і води. Всі наші родини втратили близьких. Тому хіба можна говорити, що ми не можемо перетерпіти? Хай Україна не переживає, що вона зажене своїх людей в такі умови. Крим інтегрований в українську економіку, суспільство. Ми виживемо».

— Ви таке слово вжили — «заріжуть»... — Бо було сказано прямо: «Вас всех, бендеровцев, надо зарезать! Вы фашисты!». Що у людей відбувається в свідомості? Чуєш одну інформацію, іншу — душа рветься. Ми тут як заручники живемо, не знаючи, як діяти: чи говорити, чи мовчати. Багато вже перефарбувалися, хтось втік, хтось сховався, а хтось замовк. Севастопольське телебачення, кримське телебачення, — усюди інформація спотворена. Люди бояться виїздити. Кажуть: "в Україні вбивають, там до влади прийшов фашизм, краще залишайтесь в Криму! Але я була там і фашизму не помітила".

Рецензія Світлани Пиркало на книжку Наталі Гуменюк «Загублений Острів»

Книга - серія репортажів, але це репортажі, пропущені через серце. Репортажі з петлею на шиї... та що ж це мене так тягне на цитати і штампи? Невже так важко пояснити, про що книга?

Донбас болить, як відкрита рана. Крим - як фантомна. З кожною прочитаною історією - замучених татарських хлопців, заляканих українських учительок, жертв найбільшого масового розстрілу в навчальному закладі в історії Європи - все посилюється відчуття, що ми пробуємо забути Крим, як глибоку психічну травму, а Гуменюк заважає нам це зробити.

Як професійний журналіст із натренованим вухом, Гуменюк підмічає не лише людські трагедії тих, хто не привітав нову владу хлібом-сіллю, але й повторювані фрази в лексиконі тих, хто привітав.

Джерела

• https://starylev.com.ua/blogs/5-faktiv-pro-natalyu-gumenyuk
• https://hromadske.ua/posts/zagublenij-ale-ne-vtrachenij-natalka-gumenyuk-pro-novu-knigu-ta-tihij-golos-okupacijnoyi-budennosti-v-krimu
• https://detector.media/community/article/174454/2020-02-03-natalya-gumenyuk-yde-z-gromadskogo/
• https://hromadske.ua/posts/zagublenij-ostriv-kniga-reportazhiv-z-okupovanogo-krimu-urivok-z-novoyi-knizhki-natali-gumenyuk?user=natalia-humeniuk
• https://www.bbc.com/ukrainian/features-55158577