На шляхах Европи

«На шляхах Европи» — книга спогадів Романа Лазурка, українського вояка-добровольця дивізії «Галичина».

Цитати з книжки

	Нехай це буде наукою на наше майбутнє: не «філософією» вичікування на кращу долю, не гуманітарними гаслами утопійних «правд», не покорою екзистенціялізму за всяку ціну, а в першу чергу чести і волі, тільки зброєю, зброєю і ще раз зброєю ми здобудемо нашу обітувану землю для нас і наших дітей. Це є твердий закон нашого простору, нашої історії і нашого майбутнього.
	— Филип Трач, пор. 1-ої УД УНА

Це «українське питання» небезпечне. Воно має тенденцію мститись важко на силах і потугах, що його ігнорують. Через нього програв Карл XII, через нього пропав Наполеон і через нього відібрав собі життя у берлінському бункері в останніх днях війни Адольф Гітлер. Здається нам, що й тепер, двадцять п’ять років після закінчення війни українське питання не дає спокою деяким столицям світу. Не дає спокою передусім Москві.

Можу тільки на цьому місці кинути скромну заввагу, що хоч і як Німеччина була притиснута до муру вже під кінець 1943 року, все таки, німці не кинули Дивізії на фронт просто на гарматне м’ясо, хоч могли це, звичайно, зробити. Вони зате присвятили багато зусиль, часу і коштів, щоб вишколити всі частини Дивізії на відповідних вишколах, які хоч і проводились, як звичайно у війну, скороченими курсами, все таки забрали майже рік часу, щоб Дивізія постала, як військова одиниця, здібна до акції. Це може нам тільки вказати, що організувати добру бойову одиницю не є так легко, як дехто думає і щоб армія була добра, вона мусить бути першорядно вишколена.

…в Совєтському Союзі немає місця для національних меншостей на яке-небудь серйозне пробивання, якщо хтось не запродав своєї душі росіянізмові — Совєтський Союз це ж держава росіян і тільки росіян і факт, що тут і там зустрічається українські прізвища нічого не говорить, адже ніхто з нас не чув ще, щоб ці українські прізвища, що добились вершків кар’єри сказали хоч слівце в обороні прав українського народу!

І я мушу сказати, що Україна буде вічною, якщо вона здібна видавати із себе синів, для яких немає нічого, чого вони не зробили б для її визволення і слави, байдуже чи їхні пляни і задуми витримають критику холодного розуму. Зрештою, чи багато народів визволилось від чужого панування тільки холодним розумом...?!

Я думаю сьогодні, що якби німецька армія мала українських генералів, ніхто в Нюрнбезі не чув би від них оправдання «я мав такий наказ». Наші генерали не слухали б таких наказів, які видавав пів-божевільний фюрер і його партійні помічники, і ніяка партійна сила їх до того не змусила б.

А тим часом німці, на жах цілого світу, виконували все, що їм сказано, без найменшої моральної контролі, байдуже, чи це був наказ йти у бій, чи заморити голодом сто тисячів полонених, чи вистріляти стільки ж жидів. І на мою думку росіяни мають теж цю німецьку ціху. Можливо, що тому і вони і німці мають великі, сильні держави, а ми знаходимось в неволі, не знаю. Але знаю, що наш нарід не знає сліпої, холодної жорстокости і думаю, що це нас робить людьми, не екзекутивними машинами, яку німців, чи росіян.

Розглядаючись навколо себе, мені не хотілось вірити, що це все ми, що це наша збройні сила, стільки того люду там було і все порядно зодягнуте, все виструнчене, молоде, готове хоч гори перевертати. Де там москалям встоятись перед нами! Це вперше в житті усвідомив я власне тоді, що значить бачити себе у великій масі, і відчути її дрімучу, потенційну силу. Тоді я почав розуміти, чому всі політичні рухи модерних часів організуються так масово, чому вони витягають людей із хат на вулиці, із сіл до міст із міст на всякі партайтаґи і тим подібні мітинґи. Ніщо так не впоює почуття власної сили, як власний, змасований образ.

Можна нарікати на німців за їх політику на Сході, бо є за що, можна критикувати німецьку цивільну адміністрацію на окупованих територіях, бо є за що, можна критикувати німецьку партію і її екстермінаційну політику супроти інших народів, бо є за що, але не можна сказати, щоб німецькі збройні сили ставились з премедитацією вороже до чужинців, що разом із ними боролись проти большевизму.

В загальному треба сказати, що українська Дивізія була виряджена німцями краще, як наприклад польська еміграційна армія у Франції, чи пізніше в Англії, зокрема польський ІІ-ий Корпус генерала Андерса. Такий стан треба записати для майбутнього і додати треба, що ми при німцях багато скористали, навіть для нашої військової традиції.

Ми привикли до суворої німецької дисципліни, до їхньої порядковсти і до їхнього виконування отриманих наказів, що, зокрема на нижчому командному рівні виявилось рятунком для Дивізії в російському оточенні під Бродами. Як знаємо з спогадів про наші Визвольні Змагання 1917-21 років, ці ділянки не завжди в наших арміях стояли на відповідному рівні і поняття німецької військової дисципліни дуже потрібне як додатковий елемент до боєздатности нашого вояка і його витривалости в бойових обставинах. Німці відучили нас до кожного наказу ставити питання: чому? і відучили нас давати старшинам поради: а може так було б краще, пане сотнику?!

На нашу думку, логіка історії і потреби вимагала, щоб Альянти переконали Німеччину, що дальший опір є безцільний і дальше з німцями, — але вже без німецької несамовитої політики вдарили на большевиків та розбили їх дощенту. Щойно тоді світ міг би віддихнути і щойно тоді постала б якась шанса для України. Але холодніші голови між нами не дивились на справи з такими надіями. Не було найменших ознак про яку-небудь зміну в німецькому урядовому думанні. Навпаки, кампанія ненависти продовжувалась, скерована як і перед тим, на всі боки, і проти Альянтів, «американсько-жидівських капіталістів з Вол-Стріту», як і проти «варварського большевизму».

Моя особиста думка була, що Альянти зробили одну велику помилку на своїй конференції в Касабланці, де Рузвелт переконав Черчіла про тезу безумовної капітуляції Німеччини. Ця теза відібрала німцям свободу рухів і базу для всяких пертрактацій з Альянтами. Також німці про це говорили в цей самий спосіб. У наслідках цього всього майбутнє заповідалось чорно, як громовиця, але ми були молоді і мали зброю в руках.

Ми рецитуємо Шевченків Заповіт на кожному його концерті просто автоматично вже, але він нам справді залишив одинокий, важливий заповіт, найважливіший у всьому нашому житті: вставайте, кайдани порвіте і вражою, злою кров’ю волю окропіте. Доки ми цього заповіту не здійснимо, ми не є народом.

Росія ставала щораз сильніша, Альянти ані не думали з нею починати війну і майбутнє виглядало, як степ перед чорною бурею із хмароломом, що звалився на наші нещасні землі. Дивізія знала добре, яке положення на фронтах, але Дивізія знала теж добре, чому вона постала і як. Ми хотіли випробувати нашу новоздобуту зброю і хоч у наших скромних рамках підписатись на російській шкурі за те все, що наш нарід витерпів від цього північного варвара-«сусіда».

Після війни я усвідомив цю внутрішню силу німців, коли на моїх очах почала відбудовуватись Німеччина, коли німецький робітник працював в поті чола за песі гроші, свідомий того, що хтось за нього думає, хтось цим зароджує і напевно заряджує правильно і його роля є виконувати свою ділянку роботи, виконувати перфектно, не питаючи нікого наліво і направо, чи це все так має бути, бо десь ця вся поодинока робота поодиноких робітників складеться на готову і імпозантну цілість. Це психіка бджільного вулика, але це сила, нехай мені хто скаже, що хоче.

Зате ми, українці, величезні індивідуалісти, такі великі, що важко нам зібратись докупи і послухати одного провідника та виконати разом одну велику роботу, наприклад таку, як вибороти собі волю і побити ворогів. Власне історія наших Змагань повна прикладів такого індивідуалізму і вродженої демократії, що межує дуже близько з анархією і часом важко розібрати, де кінчиться перша і починається друга. В цьому індивідуалізмі ми мали випадки незвичайного геройства, але також і багато випадків зради і то в час, коли ми собі на зраду найменше могли дозволити.

Можливо, що це дуже гарно кожному з нас бути великим індивідуалістом і поступати згідно із нещасною засадою «моя хата з краю», але нехай ніхто із нас не сміє говори і в на еміграції, що він не знає, чому «нас доля покарала» і чому ми ще не маємо своєї держави. Дивлячись на німців і їхню поведінку я зрозумів добре, чому ми не маємо держави і я думаю, що доки ці наші національні риски не зміняться, ми напевно й не будемо мати.

Москалі можуть бути азіяти, але почуття національної coлідарности і потреби та інстинкт слухатись одного проводу у них так само міцний, як у німців. Між такими суперниками нам не легко буде вибороти собі волю із нашими індивідуалістичним віхами. Та це так, на боці, між нами, щоб чужі не знали і не чули.

Покидали ми наш Львів 18 липня 1944 року сумно, бо хоч кожний з нас мабуть думав, що може колись буде інакше, в цю хвилину ніхто не мав настрою підбадьорювати та підтримувати інших. Ми були змучені, голодні і невиспані. На вулицях стояли люди, пізнавали, що це українська частина, одні помахували нам на прощання, мовляв, «вернуться ще тії стрільці січовії», інші підсміхались, кидаючи за нами з-під лоба очима, «добре вам так», не знаючи, що вже ніколи Львів їхній не буде і що «Лєополіс семпер фіделіс» не відноситься до вірности для Польщі, а для цієї матері, що Львів породила — для України.

Перед нами нове майбутнє. Вояка завжди кудись везуть і він завжди переживає щось нове. Може й тому так тягне молоду душу до війська. І я думаю, що доки людство жити буде, доти будуть армії, битви, і війни.

Тисячі жертв гинули щодня і щоночі, а кілька років тому назад Німеччина стояла на вершку слави. На наших очах проходила історія світу і Европи і я не раз ловив себе на тому, що почуваюсь, як глядач у величезному світовому амфітеатрі і перед моїми очима розгортається могутня історична картина. Так колись перейшли через полотно історії Олександер Македонський, Юлій Цезар, Наполеон.

Чи станеться щось, на що ми чекаємо...? Але сумнів щораз частіше закрадався в душу. Як може статися для нас чудо, коли всі наші вороги перемагають? Не буде революції в Совєтах, коли вони мають успіхи на фронті, а якось важко повірити, щоб західні Альянти вдарили на большевиків тільки тому, що вони червоні... Хоч такі думки тут і там з’являлись вже тоді.

Настрій між німцями був прибитий, це далось зразу відчутии. але щодо дисципліни, вони не дали по собі нічого пізнати. Мені приходило на думку, що нам бракує власне такого почуття порядку. У нас, якщо щось не йде, зараз починаються дискусії, балачки, ніхто не хоче нікого слухати, а всі хочуть дораджувати і командувати. У німців такого не було. Думай собі, що сам захочеш, але наказ і порядок мусять бути втримані і що до цього у них не було дискусій.

Ми, українці, сподівалися ще в 1939 році, що німці пригадають собі Берестейський мир і ролю, яку могла Україна відіграти на Сході Европи, але пакт Гітлера із Сталіном про розподіл Польщі і прилучення Галичини до совєтської сфери впливів сильно нас протверезив.

Дня 30 червня 1941 року у Львові проголошено відновлення самостійности України і створено уряд, на чолі якого станув Ярослав Стецько. Ця подія змусила німців реагувати, і вони зробили все, щоб нам відкрити очі на характер їхнього походу на Схід. Вони виарештували всіх націоналістів, на кого тільки могли покласти свої гестапівські руки і мрія про незалежну Україну завмерла під чоботом Еріха Коха. Все, що нам залишилось тоді, це надія на якесь чудо на Сході. І з цією надією ми взяли зброю та пішли до Дивізії, яка була виявом праці тих німців, що розуміли, що без нашої співпраці Німеччина програє війну. Так і сталось.

Ми знаємо, тут, в Дивізії, чого ми взяли зброю до рук, а там покажеться. Буде нас потрібно Україні, доля дасть нам нашу шансу, а не буде нас потрібно — матимемо чисту совість, що ми зробили все, що можна було зробити, ми не сиділи із закладеними руками торгуючи пастою до зубів та сахариною.

Вештались ми по цій Европі, як колись польські легіони Домбровського в час воєн Наполеона. Така вже видно доля недержавних націй в цьому нашому ніби справедливому світі; а в цій війні не вештались поляки знов аж по Сибіру, Малій Азії, Африці і південній Европі? Ми ще навіть не так дуже й тягались по світу, як вони...

Це був кінець березня 1945 року. Заповідалась нова весна на світі. Але не «весна народів». На Европу сунув із Сходу викликаний Гітлером молох російського большевизму і я не знаю, чи можна іншими трьома словами віддати єхидність, жорстокість і нахабність цього нового ворога людства.

З фронту б’ють гармати. Серце холоне, ми є свідками істо¬ричної хвилини. Постає Українська Національна Армія і ми є її першими вояками. Україна живе із нами і ми із нею. Це ніщо, що кінець війни, не нашої! Наша щойно починається! Той виграє війну, хто має на полі бою останній свіжий батальйон, байдуже сьогодні, чи нашими дітьми, ми дамо!!

Останні слова пролунали. Ми вже не ці люди, що перед пів-годиною. Ми вже не вояки легіону, під чужою командою, в чужих одностроях, під чужими прапорами. Ми вже вояки нашої армії. Шкода тільки, шкода, що так пізно, три роки запізно. Але ми творимо історію, історію України, і історію європейського Сходу. Цього ми всі свідомі.

Так в середу, дня 25 квітня 1945 року, на фронті війни з Росією постала Українська Національна Армія. Не забудьте, Діти! Довго не спали ми цього вечора. Такий день не можна просто перебути, як інший! Пізно вніч ми ще говорили і говорили, обмінювались враженнями і думками. Ніхто з нас не міг пригадати собі в нашій історії важчого і більш несприятливого моменту для творення національної армії, як квітень 1945 року і ця свідомість робила нас ще більше гордими, як ми вже й так були.

Не знали ми тоді, що того самого дня, коли ми складали нову присягу Україні, в далекому Сан Франціско, в Америці почались розмови Альянтів про створення Об’єднаних Націй, нової надії змученого світу на вічний мир. Не знали ми, що три дні пізніше Беніто Муссоліні згине замордований італійськими комуністами разом із своєю любкою, Клярою Петаччі. Не знали ми, що наступного дня маршал Петен попався в руки Альянтів при переході французького кордону. У світі йшли події, великі події, а ми, мала жменя в цьому круговороті історії, наперекір усім і вся поклали основи під свою армію.

В повітрі вже відчувалось кінець війни. Совєтські війська вже вдерлись до Берліна, Альянти зустрілись з большевиками над рікою Ельбою того самого дня, коли ми складали присягу. Зустріч була приязна, не прийшло між ними до війни, як говорили німці по радіо...

Я думав, із якими надіями ми, українці, перед війною чекали на рішення цієї людини, яка мала відвагу зрушити версайську структуру Европи після Першої Світової Війни і як ця людина розчарувала не тільки нас, але навіть своїх найближчих, свій власний народ, Европу і весь світ… І закінчилась ця авантюра кулею в лобі, хоч тоді я цього й не знав. Ми всі думали, що Гітлер згинув у боротьбі. Кінець епохи Прийде нова. Яка?

Росія ніяк не дозволить Україні на свобідний розвиток її національного духа, використовуючи у своїй окупації не тільки фізичне насилля, як за царів, а ще до того ідеологічне, большевицьке насилування нашого національного «я». Німці були наші вороги, але німці не переробляли нас на своє «копито», не змушували нас вірити у свої ідеали, не накидали нам нацизму. В найгіршому випадку під ними були б боролися, як проти царату. А під Росією тепер наша Церква знищена, наші традиції знівечені, наша молодь скривлена. Що я міг сказати? Старий священик говорив правду, так воно й було.

У своїй книжці «Армс оф вальор», генерал Павло Шандрук подав докладно розвиток останніх подій на фронті. З цієї книжки дізнався я щойно, що нашим командантом фронту вже не був тоді генерал Анґеліс, тільки генерал фон Бальке, до якого навідався в його кватирі генерал П. Шандрук. Генерал фон Бальке повідомив генерала Шандрука, що капітуляція визначена на годину 12:01 після півночі з 8 на 9 травня. Тоді генерал Шандрук поставив вимогу, щоб генерал фон Бальке звільнив Дивізію з фронту на цілий день перед капітуляцією, щоб вона мала час відійти на захід.

Світ не респектує покірних і добрих, світ респектує непокірних, безличних, безоглядних. Кого світ респектує більше, росіян чи українців? А ми живемо в такій частині світу і Европи, що на супер-джентльменство не можемо собі дозволити. Це для нас надто дорогий люксус. Він нам коштує нашу волю і незалежність!

Ми знали, що большевики так легке не пустять нас із своїх рук. Із багатьох причин ми були дія них політично дуже важними людьми. Ми посміли піднести pуку на «освячену» Росію і за те ми мали бути прикладово покарані. Поневолені росіянами народи СССР мали б бачити на власні очі, що чекає всіх тих, хто поважився б протиставитись Росії. А позатим, на волі, за кордонами СССР ми були живими свідками дій і настроїв поневолених народів і живими пропаґандистами розчленування СССР на вільні держави поодиноких народів. Чи ще кому дивно, що вони так за нами полювали...?

Наш табір почав більше їсти, але й почав убожіти. Останні дорогоцінності і гроші відходили від нас, а харчів так дуже по наших ребрах не було пізнати. Аж тоді я усвідомив, що дійсно значить українська пшениця для голодних російських мас і чому вони будуть триматись України всіма силами і чому Ленін кинув гасло ще у Вісімнадцятому році: по хліб на Україну!

Большевики, що самі мали руки по лікоть в крові невинних, назвали нас зрадниками і коляборантами. Я усвідомив не вперше вже, що це значить виграти війну — і що значить її програти. Немає нічого, що може заступити перемогу і від того,що краще згинути в боротьбі за волю, як жити в неволі — та ще з росіянами!

Рей у цьому водили большевики. І тут нам аж гидко ставало. Бо хто як хто, але большевики перевищили всіх у цілій історії світу своїми тюрмами, своїми таборами і кількістю своїх жертв. Але на злодію шапка горить. їхні емісарі аж захлистувались, викрикуючи про німецькі злочини, щоб закрити свої власні... І на сміх історії большевики засіли в трибуналах карати німців, засіли поруч західніх демократів...

Силовий центр в Европі пропав і на терені цього континенту зустрілись окупаційні армії, західні і большевицька. Історія вчить, що якщо десь існують дві потуги, то скоріше, чи пізніше, між ними мусить дійти до зудару і ми, у нашій наївності, стали вбачати початки цього зудару у всьому, що діялось в світі. Тоді, наприкінці 1945 року ще багато не діялось, але ми вірили вперто, що ніякої згоди між Америкою і СССР на довгу мету не буде. Ми не знали добре Америки, але ми знали Большевію і її підступний, хитрий спосіб і ми вірили, що скоріше, чи пізніше, на терені Европи розіграється ще одна війна, може вже дійсно остання.

Америка мала ж атомові бомби! Ми уявляли, що Америка може зробити порядок в світі тепер без вжиття зброї, а просто наказом. Ми собі навіть уявляли, що американський президент тобто Труман, одного дня скаже большевикам: ану, досить цієї забави. Давайте подивимось, які у вас порядки там!

Очі щодня мимоволі зупиняються на дротах і свідомість товче молотком: там є воля, а тут неволя. І хоч би нам давали були і золоті монети, однаково — там є воля, а тут ні. Людина індивідуально відчуває втрату волі дуже сильно і зараз же, а я ще тільки мрію, щоб цілий наш нарід так раптово і так сильно відчув втрату волі у всій своїй масі...

Проминули свята, прийшов і минув новий, 1946-ий рік, але зараз же після нового року прийшлось ще раз виповняти карточки із питанням, чи хочемо служити в американській армії і знов всі написали, що так. Привикли до зброї, що зробиш.

І чому, чому ми маємо бути в російській неволі, яким правом наш нарід має так терпіти, яким правом росіяни посунули на нашу землю і чому, чому ми їх не вирізали до ноги ще тоді, коли вони вперше до нас прилізли...?! Бо наші батьки були добродушні, вони не знали, вони вірили в договори і обіцянки і сьогодні їх унуки в неволі караються. Може наші унуки хоч не будуть на нас нарікати, бо ми наскільки могли взяли зброю в руки і хоч ще не виграли, та боротьба ще не закінчена, ні, вона щойно починається!

Тисячі матерів кластимуть на столах порожні тарілки для своїх синів, що може якраз прийдуть на Свят-Вечір додому, виглядатимуть у вікна перед зорею і після неї, а коли не діждуться, клякатимуть у молитвах за здоров’я і щастя своїх дітей... Не одному сльози стали в очах, коли ми виходили з бараку, шкляними очима дивлячись І на ненависні дроти, на вежі з кулеметами, чужі вежі, чужі дроти, І а ми ж такий великий і чисельний нарід...!

Дивний той світ, не покажеш п’ястука, не дістанеш нічого, кожний тобі буде їздити по носі! А покажеш — і ти вже свій, ти вже належиш до упривілейованої групи... Ясна і недвозначна наука. Тільки чому нам так важко вивчити?

Так відкрився переді мною нарешті повоєнний світ. Я пережив війну, що мала бути останньою і сьогодні гляджу, чи за рогом не заглядає вже наступна. Ніщо, стріляти ще умію і знаю куди. А там чекає – Україна.

Джерела

• Роман Лазурко. На шляхах Европи. — Київ: Стилет і стилос, 2023. — 400 с. — ISBN 978-617-95149-6-8