Стриженов Олег Олександрович

Олег Олександрович Стриженов (рос. Олег Александрович Стриженов; 10 серпня 1929, Благовєщенськ-на-Амурі, Далекосхідний край, РРФСР) — радянський і російський актор театру і кіно. Народний артист СРСР (1988).

Стриженов Олег Олександрович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

«Моя мама. Вона завжди у паспорті вказувала, що вона українка, народилася у Полтаві. Я сміявся, коли вона, проживши 30 років у Москві, казала: "У вас у Москві". Батько моєї дружини Ліонелли народився на Донеччині, дід працював на шахті в Горлівці». — про зв'язки з Україною в інтерв'ю газеті «Факти» Олег стриженов: «в канне после премьеры «сорок первого» белогрвардейские офицеры в мундирах отдавали мне честь» (20 серпня 2002 року)

«Вікна будинку, де жила наша родина в Москві, виходили на вулицю Житну. Я міг цілими днями дивитися прямо у двір кіностудії Ханжонкова — на єдиний павільйон зі здоровим скляним дахом. Можливо, я й артистом став завдяки цьому. Дівчатка з нашого двору ще до війни легко знаходили там роботу копіювальниць, костюмерки. А 1943-го мене, 14-річного хлопчика, рятуючи від голоду, теж влаштували на студію Ханжонкова. Але що це за студія Ханжонкова, тоді жоден мешканець вулиці Житної не знав (студію 1920-го у Ханжонкова експропріювали та назвали «Пролеткіно»). За моєї юності вона називалася «Науково-дослідний кінофільмоінститут». Тримаючи на студії щитки з текстом, я надивився фільмів із Чарлі Чапліним, Вірою Холодною і дуже дивувався, що мені це задоволення нічого не варте, та ще й гроші за це платять. Тільки пізніше я дізнався, що засновником цього чаклунства був Ханжонков і що найприбутковішими виробництвами ще в царській Росії вважалися кіно та горілка. Та й уже в Радянському Союзі посередній фільм за день у прокаті від Москви до Владивостока повністю окупав себе, а через п'ять днів приносив прибуток». — про те чому став актором в інтерв'ю газеті «Факти» Олег стриженов: «в канне после премьеры «сорок первого» белогрвардейские офицеры в мундирах отдавали мне честь» (20 серпня 2002 року)

«...прочитавши сценарій до фільму «Сорок перший», я сказав Григорію Чухраю, що не погоджуся грати, якщо ми хоч трохи не відступимо від твору і не включимо до нього фінальну сцену, яка додала б цій історії людяності. Адже в оповіданні Б. Лавреньова все просто: вихована в жорстких «червоних» традиціях Марютка стріляє у студента-білогвардійця, він падає, і «на хвилях гойдалося блакитне око»… Зал у Канні, де відбулася прем'єра фільму «Сорок перший», була заповнена колишніми білогвардійцями, які ще у Громадянську війну емігрували з Росії до Франції. Як тільки я увійшов, на мене одразу ж натягли френч та еполети. Я боявся поворухнутися. Після фільму мене довго не випускали із зали, літні панове офіцери в парадних мундирах підходили, віддавали честь, уявлялися: «Поручик N, такого полку». А які вони дивні тоді для мене ставили запитання! Запитували, наприклад, як там Москва, чи стоїть ще такий собор. А я іноді й не знав, чи був такий собор і де він повинен стояти. І назви вулиць у першопрестольній ще до мого народження змінилися, і соборів більшовики майже не залишили. Та й у тих храмах, що збереглися, не все так, як за їхніх часів було. Матінка може нарікати парафіянам: «Чому батюшку не кладете? Кладіть яєчка, паски, кладіть!» Ми з режисером фільму Чухраєм насилу через цю «білогвардійську армію» пробралися до машини, яку завалили квітами. Наш шлях був буквально встелений ними: як тільки ми від'їхали на шанобливу відстань, нам із Гришею довелося викидати квіти із салону, інакше нам просто не було чим дихати». — про те, як фільм «Сорок перший» приніс всесвітню популярність в інтерв'ю газеті «Факти» Олег стриженов: «в канне после премьеры «сорок первого» белогрвардейские офицеры в мундирах отдавали мне честь» (20 серпня 2002 року)

«Ключовим моментом була передсмертна фраза мого героя, поручика Говорухи-Отрока, звернена до Марютки (яку блискуче зіграла Ізольда Ізвицька), коли я, смертельно поранений своєю коханою, звертаюсь до неї і говорю: "Маша?!" (У це єдине слово я повинен був вкласти все: «Як же ти могла мене, свого коханого, застрелити?». І нерозуміння, і кохання, і біль). За «Сорок перший» Григорія Чухрая ледь не засудили. Він зняв не політичний фільм, а історію кохання - відверту, з цнотливими, але все ж еротичними сценами, поцілунками, одягом-лахміттям, цього «контрреволюційного» кохання. Французькі газети називали мене «російським Жераром Філіпом». — про те, як змінив сценарій "Сорок першого" в інтерв'ю газеті «Факти» Олег стриженов: «в канне после премьеры «сорок первого» белогрвардейские офицеры в мундирах отдавали мне честь» (20 серпня 2002 року)