Пономарів Олександр Данилович
Пономарів Олександр Данилович (нар. 17 жовтня 1935 — пом. 14 жовтня 2020) — український мовознавець, перекладач, публіцист, громадський діяч. Доктор філологічних наук (1991), професор, академік АН ВШ України (1998), заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, відповідальний редактор газети «Київський університет», головний редактор «Записок Наукового історико-філологічного товариства Андрія Білецького», Заслужений журналіст України.
| Олександр Пономарів | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
|
Цитати
ред.- Порівняно недавно на радіо «Культура» одну вчительку з Краматорська, запитали, як вона ставиться до того, що київські ведучі переходять на російську мову, коли до них звертається хтось російськомовний. Вона відповіла, що дуже негативно, тому що на Донеччині, каже вона, не розуміють української мови тільки бандити, яких присилає Путін убивати наших дітей. Тому я був шокований, коли Львів одного разу раптом вирішив заговорити російською мовою. На другий день, нагадаю, після того, як Львів оце так викаблучувався російською мовою, зелені чоловічки захопили Верховну Раду Криму і відібрали в нас Крим. То нерозумні політики та ще менш розумні журналісти поширюють чутку, що є дві України: російськомовна та українськомовна. Це брехня. Уся Україна україномовна, тільки в одних регіонах її менше придушували в імперській Росії та в Радянському Союзі, а в других більше. Значна частина нашої території зросійщена, але там живуть українці: дві третини російськомовного населення – то зросійщені українці.[1][2]
Моє рідне місто і всі навколишні села — це етнічна українська територія, яка була заселена вихідцями з південної Чернігівщини та Полтавщини, там навіть говірка була полтавська. Моя бабуся народилася на Чернігівщині, а потім дівчиною приїхала в село Носівка під Таганрогом. У цьому місті навіть у 1918 році пройшов перший з'їзд компартії України. І Таганріг (це місто я називаю саме так, а не на російський кшталт), і Шахти (місто в теперішній Ростовській області) були у складі України. А 1924 року їх передали Росії. До 1933–го там діяли українські школи. В українській школі навчалися мої старші двоюрідні брати. А коли я народився, вже української школи не було. Тож навчався в російській. Але вдома завжди розмовляли українською, на перервах — теж. Тільки на уроках відповідали російською. І всі звичаї, всі пісні в нас були українські[3]. — Олександр Пономарів про Таганріжчину |
То це добре, що побоюються. Я коли прийшов молодим викладачем в університет, завідувала катедрою Алла Петрівна Коваль. І вона мені казала: «Ви студентів мною лякайте, а самі з ними знаходьте спільну мову. Вони мене боятимуться, а вас любитимуть і поважатимуть». Це ж саме я потім казав своєму молодому колезі В’ячеславу Швецю. То вони його вже більше бояться, ніж мене! Насправді ж я не кусаюся. Якщо студент знає предмет, я йому поставлю добру оцінку. А якщо він — ледащо, то хай і не сподівається. Так, багато студентів нині підпрацьовують, і я це розумію. Але ж є такі, що і працюють, і вчаться. А є такі, що як навчаються, так, мабуть, і працюють[4]. — Олександр Пономарів про своїх студентів |
Тут напрошуються дві версії: або Микола Янович відверто знущається з нас, або ж він, даруйте, просто тупий[5]. — Олександр Пономарів про особливості вимови Азарова, коли той говорить українською |
Джерела
ред.
