Осадко Ганна Володимирівна
Ганна Володимирівна Осадко (нар. 4 червня 1978, м. Тернопіль, Україна) — українська письменниця, художниця, ілюстраторка книг. Членкиня НСПУ, кандидатка філологічних наук України.
| Ганна Осадко | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.З початком великої війни я почала писати дитячі прозові книжки, — ніколи в житті не подумала б, що буду дитячою письменницею. Впродовж року три дитячі книжки — це мені самій дивно. І зараз працюю ще над однією книгою[1]. |
На цьогорічному Форумі видавців я буду представляти дитячу книжку «Чарівний глечик», яка нещодавно вийшла у видавництві «Богдан». Ілюстрував її Володимир Штанко. Книжка на дуже цікаву тему — тему Трипілля. Я не знаходила жодної дитячої книги на цю тему, тому вирішила, що має бути хоч щось для дітей про Трипілля. Це і фікшн і нон фікшин[2]. Спочатку хотіла писати нон фікшн, але потім зрозуміла, що для дітей то буде складно. За основу взяла реальні факти, які ми знаємо про Трипілля, і перетворила це в пригодницьку історію. Художник за моїми проханнями і фотографіями відтворив навіть саму будову трипільських селищ, трипільську абетку, яка складається з піктограм[1]. |
Так трапилося, що до 45 років я, як і більшість жінок, не шукала себе, а намагалася підлаштуватися під когось. Тобто, коли нещодавно подруга запитала, що я люблю їсти, не знала, що сказати, бо завжди думала, що приготувати для родини — те, що вони люблять їсти. Чи який мій улюблений запах? Я розгубилася. І коли залишилася сама, зрозуміла, що нічого про себе не знаю. Треба взяти паузу і почати вивчати себе[1]. |
У мене вийшло ще дві книжки: «Клубочок війни» — то моя родинна історія про досвід втрат — теж для дітей, і «Панголін шукає любов». Ці три книги зовсім одна на одну не подібні. Третя дуже щемлива на екологічну тему і на тему про те, що мрії повинні збуватися і будь-які наші страхи не повинні нам перешкоджати йти до нашої мрії[1]. |
Я поїхала на першу свою резиденцію в Польщу. Там зі мною жила дівчина зі Львова, яка була вчителькою йоги. Вона мене просто витягнула з жахливого стану і сказала, що я повинна кричати, бо я постійно мовчала. Вона бачила, що мені було дуже погано. Я відповіла, що не вмію кричати. Вона здивувалася: «Ти ні разу в житті не кричала?» Кажу: «Ні, я навіть під час пологів не кричала». І тоді вона мене взяла за руку, завела до лісу і навчила кричати. Це був перший крок до озвучення себе, до розуміння, хто ти. Це в мене триває вже другий рік і я ще до кінця не можу розібратися[1]. |
Примітки
ред.
