Осока Сергій Олександрович

Осока (Нечитайло) Сергій Олександрович (нар. 23 березня 1980 р.) — український письменник, перекладач. Член Національної спілки письменників України.

Сергій Осока

Стаття у Вікіпедії

Цитати

А щодо росіян… Пригадую знімки їхньої глибинки, на яку без сліз дивитися не можна. Це прямо – їхньою мовою – якась «мєрзость запустєнія». Про які книги там може йтися?.. Або такий приклад: перехоплена рік тому розмова, у якій росіянин каже жінці: уяви, вони для кота окремий корм купують. Не недоїдками годують, як це у росіян заведено, а – окремий корм… Про те, що так і роблять у світі, вони не знають. Тож знов таки – які там книжки, які вищі матерії?

Буває, текст приходить серед ночі. Я тільки-но ляжу спати, а бачу, що ні – треба вставати і писати, бо воно мене не відпустить. І от я встаю, продираю очі, роблю каву і починаю писати. Це не я вирішую і, може, воно й самоповтор – це вже згодом стане ясно. А поки ти пишеш, поки ти в процесі, то ти – найщасливіша людина, тобі вітер дме в спину, підганяє тебе. Я обожнюю оце відчуття – вітру в спину.

Люди читають для того, щоб відпочити. Вони взагалі не сприймають читання як якусь роботу, роботу думки чи, може, роботу душі. Хоча насправді у цьому і полягає суть мистецтва – в тому, щоб шліфувати, викристалізовувати, вивищувати, удосконалювати розум і душу. Саме для цього й існують книжки – не для розваги.

Мабуть, головний секрет успіху – це щоб був резонанс, а він виникає, коли автор вміє емоційно наповнити кожен рядок, змусити його вібрувати.

Нещодавно одна письменниця скаржилася, що ми багато років творили – за словами Ліни Костенко – «гуманітарну ауру нації», але прийшли танки та гармати, і все це стало таким непотрібним, таким жалюгідним… Я приблизно те саме відчуваю. У нинішні воєнні часи я – автор кількох книжок – до власних творів маю зверхність. Надто вже безсилим виявилося все це перед злом.

Поки що у мене вийшли дві приблизно однакові за духом, так скажемо, книжки прозові. І я не знаю, чи буде третя. Я пробував інше. Починав писати фентезійний роман, але вітер у спину деякий час дув, а потім стих. І я зрозумів, що не вмію писати з потреби. Я можу писати тільки з натхнення, сліпо йому підкоряючись.

У мене часто буває, що я виставляю якийсь текст, а під постом коментатори починають писати: «Гарно, але сумно». Оцей протиставний сполучник змушує замислюватись, а чому, якщо гарно, то повинно бути весело?.. А це насправді тому, що багато хто, ба навіть більшість, сприймає читання як відпочинок.

Я ж з тих, хто пише, «як було». Є в мене винятки, кілька оповідань, які написані в дусі народної містики, але навіть там немає ніяких принципово нових героїв чи вічних образів.

Я собі редагую книжки, і мене все влаштовує. Я довго до цього йшов – після того, як десять років відтрубив начальником відділу реклами на телебаченні. Це були прокляті роки. А тепер мені нормально. І якби не було війни, то вважав би себе повністю щасливою людиною.

Я – спринтер. Якщо у мене зараз з’явилось натхнення, то це – на сорок хвилин. Максимум – на годину двадцять. Якщо я не встигаю написати твір – натхнення каже: «Ну все, хто не встиг, той спізнився. Бувай!». Але як я вже текст написав, то написав. Написати я маю «за раз», не бувало ще таких прецедентів, що я щось робив у два чи три заходи. Потім я можу трохи відреагувати, але мені вже так кортить поставити його на ФБ, що…