Петро Андрусечко

Петро Андрусечко (пол. Piotr Andrusieczko, нар. 1971) – польський етнограф, політолог, публіцист і журналіст українського походження. Його батьків примусово переселили до м. Кошаліна під час Операції «Вісла».

Петро Андрусечко

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Безсторонності не існує. Кожен журналіст має свої симпатії. Так чи інакше ти є суб’єктивним у тому, про що розповідаєш. Я думаю, що в моїх текстах видно мої симпатії. Головне, щоб через ці симпатії я не почав приховувати чиїсь злочини.

Збираючи матеріал, ти вислуховуєш дуже багато розмов. Їх просто фізично неможливо переслухати повністю — немає часу. Значна їх частина не дає тобі нічого нового, зате найважливіші фрази ти запам’ятовуєш.

Наша редакція не мала бронежилетів. Перший бронежилет і каску мені подарував під час Майдану почесний консул Польщі в Україні. Пізніше Gazeta Wyborcza дала мені бронежилет, але пластини довелося купувати самому. Я вважаю, що такі речі треба мати.

Не варто відразу витягати диктофон чи камеру. Спершу треба познайомитися з людьми. Не обов’язково запитувати їх про те, заради чого ти приїхав. Я, наприклад, спочатку питав про електрику, про продукти, про їхні проблеми.

Писати доводиться щодня. Те, що можна приготувати на з вечора на завтра, роблю заздалегідь. Іноді, коли я їхав до дуже цікавого місця, редакція дозволяла мені пропустити день, але назавтра матеріал мав бути справді дуже цікавим. Звичайно, це проблема — все запам’ятати: багато подій, людей і дат. Двічі я помилився. Наприклад, Бабая назвав Мамаєм.

Репортаж не може бути безособовим. Ти на місці події, ти залучений до події і можеш висловлювати власну думку. Якщо я впевнений у чомусь, роблю прогноз. Але для цього треба добре розібратися в темі, набратися досвіду. Я не військовий експерт, але вже розрізняю сліди від міни чи снаряда, звук пострілу гранатомета та міномета.

Суть репортажу — через конкретні приклади прийти до суті проблеми, показати, чому відбувається саме так. Мої матеріали складаються з двох частин: перша — аналітична, друга — репортажна, де я подаю якомога більше важливих деталей.

Твої дії в умовах війни можуть мати фатальні наслідки. Часом люди розповідають щось важливе, але просять не розголошувати своїх імен, бо це для них ризиковано. В більшості випадків я погоджувався й старався передавати суть інформації без указівки на людину, яка її дала. Не називати прізвищ, міст. Читачеві немає великої різниці, Горлівка чи Слов’янськ, він і так не знає географії.

Треба бути готовим, що на війні тебе зустрінуть агресією. Їх можна зрозуміти: ти приїдеш і поїдеш, а вони залишаться. Один із військових запитав мене у схроні під час обстрілу, коли снаряди падали неподалік: «А що, ти журналіст? Будеш разом зі мною вмирати?».

Треба уникати штампів. Коли натовп журналістів стоїть навколо однієї людини й допитує її, я стараюсь відходити. Там, де багато журналістів, треба шукати співрозмовника, який стоїть десь збоку, й він допоможе поглянути на ситуацію з іншого боку.

Хороший репортаж повинен показувати процеси, а не тільки картинки. Тому в ньому повинно бути трохи аналітики.

Я бачив таке в Криму — британський репортер, не розуміючи, хто є хто, перепитував мене: «Хто ці зелені чоловічки?». А я свідомо лишився працювати в Україні, хоча мусив заради цього піти з викладацької посади в університеті. Мені хотілося дивитися на те, як у цій країні відбуваються зміни. Проблеми сходу України я знав, бував там раніше, тому й писати про події на Донбасі мені легше.

Я б не поїхав висвітлювати події десь в Афганістані чи в Іраку. Славетний польський репортер Ришард Капусцінський не дарма часто відмовлявся їхати до країн, про які мало знав. Іноземний журналіст, якого посилають сьогодні до однієї країни, а завтра до іншої, опиняється в дурній ситуації. Особливо якщо має на роботу лише кілька годин і не встигає розібратись.

Я кидаю найцікавіші моменти на фейсбук. Хтось із бойовиків сказав щось цікаве — я написав пост. А потім уже використовую ці дописи у своєму матеріалі.

Я розумію українських журналістів, які йдуть воювати. Можливо, на їхньому місці я зробив би те саме. З іншого боку, в моїх руках також зброя, й дуже дієва: я показую, що відбувається. Певно, я був би гіршим солдатом, аніж журналістом. Пам’ятаю ніч на Майдані з 18 на 19 лютого. Йде бій. Підбігає до мене активіст: «Чого знімаєш? Бери кидай!» — «Я журналіст!» — «Ти що, не патріот?».