«Поводир, або Квіти мають очі» (англ. The Guide) — український історичний драматичний фільм режисера і сценариста Олеся Саніна, в основу сюжету якого покладено мандри Радянською Україною американського хлопчика та українського сліпого музики напередодні та під час Голодомору.

Вікіпедія
Вікіпедія

Цитати

ред.

З інтерв'ю режисера

ред.
  •  

Спочатку кобзарів всіляко намагалися ввести в систему радянських інститутів, навіть спеціально Думу про сокола Сталіна написали – співайте, мовляв, хто ж вам заважає. Пряма заборона сприймалася суспільством досить агресивно – втім, як і зараз. Адже заборона – це прояв слабкості. Але з кобзарями так нічого і не вийшло: були арешти, звинувачення в націоналізмі, бродяжництві й іншому. І з часом все це перетворилося вже на тотальні неприкриті репресії[1].

  — Олесь Санін
  •  

Крім ідеологічного вони мали і практичний бік: ну кому потрібні сліпі? Валити ліс вони не можуть, а в тюрмі їх потрібно годувати. І фізичне знищення було дуже прагматичним рішенням. В ситуації, коли голодом були виморені цілі регіони країни, вбивство такого незначного числа людей пройшло непоміченим. Але при цьому воно мало величезне значення, адже кобзарі були носіями історії, пам'яті, справжніми живими музеями і храмами[1].

  •  

Ми шукали якісь можливості, фестивалі, але тільки почали впритул цим займатися, як сталася революція. І тут вже було не до кіно – ні до свого, ні до якогось ще. Ми взяли камери і почали знімати Майдан, сім'ї перетворилися на якісь волонтерські організації – все як у всіх. А потім ... Потім з'явилося відчуття того, що картина стала не те щоб складною для сприйняття – скоріше вона пройшлася б по оголених нервах[1].

  — Олесь Санін
  •  

Фільм починається з показу кіножурналу про американський трактор – така пропагандистська радянська агітка. І цей кіножурнал ми дійсно знімали на Debrie. Кажуть, що це саме та камера, з якою працював Дзига Вертов[2]. Не знаю, так це чи ні, але модель у нього дійсно була така сама. Ми знайшли цю камеру в Едуарда Тімліна – оператора, викладача, відомого колекціонера такої техніки[1].

  — Олесь Санін
  •  

Ось всі питають: «Навіщо ти зібрав майже 200 незрячих людей? Можна ж було просто лінзи масовці надіти». Тільки питають рівно доти, доки не побачать усе в кадрі. Звичайно, з лінзами було б простіше, але справжні сліпі – вони ж рухаються по-іншому. У них все по-іншому! І це принциповий момент – фіксувати правду[1].

  — Олесь Санін
  •  

У нас є маленька сцена, де з актриси Ольги (Джамала) ліплять скульптуру. Всі знають, що для пам'ятника Тарасу Шевченку в Харкові – де Кобзаря оточують герої його поем – позували актори театру Березіль Амвросій Бучма, Наталія Ужвій та ін. Але прообраз одного персонажа – комсомолки з книжкою – завжди був загадкою. Так, Шевченко не писав про комсомолку, але ось вона – стоїть прямо біля підніжжя його кам'яної фігури. І ми знайшли легенду, що дає відповідь на це питання: відповідно до неї, комсомолка – це ще одна актриса театру, яку недолюблюють колеги (саме її грає Джамала)[1].

  — Олесь Санін
  •  

У нас знімався трактор № 4, який з американських запчастин зібрали в перший день роботи Харківського тракторного заводу. Він 50 років простояв на постаменті, а потім, коли завод був проданий, трактор, грубо кажучи, вкрали – зняли з постаменту і відвезли. І ось знайшлися ентузіасти, які, знаючи, що нам такий потрібен для фільму, його відновили – він їхав у кадрі!
Ще заради картини ми реконструювали старовинний потяг, відтворили вокзал. Ми робили дуже багато чого з того, що зазвичай не робиться в «декораційному» кіно, – у фільмі немає жодного «комп'ютерного» кадру[1].

  — Олесь Санін
  •  

У фільмі епізод зі скульптурою – крихітний. Але цю скульптуру по-справжньому ліпив народний художник України. Є маленькі сцени – 20 с, 30 с, – на які пішли місяці роботи.
Ми зробили більше 20 музичних інструментів – не декорації, не реквізит. А після зйомок віддали їх сліпим, які у нас знімалися. І ті почали вчитися грати. Їхнє життя набуло сенсу: вони не просто збирають розетки в УТОСі – тепер у них є щось більше. Адже чому серед кобзарів було стільки незрячих? Бо ці люди вміють бачити світ серцем. Їм все одно, як людина виглядає, багата вона чи бідна, – вони оцінюють зовсім по-іншому[1].

  — Олесь Санін
  •  

Чому був потрібен хлопчик-іноземець? Адже ви завжди впізнаєте іноземця – за поглядом, за усмішкою, за іншою реакцією на якісь звичні нам речі, за зосередженістю, з якою він намагається зрозуміти чужу мову. І це дуже складно, майже неможливо зіграти.
Хоча Антон надзвичайно обдарований – справжній актор. Перед тобою стоїть звичайний сучасний хлопчик десяти років, американець – зі своїми якимись гаджетами, іграми. Але ось перший дубль, і – клац! – він перетворюється на зовсім іншу людину з іншого часу. Щоразу для нас це була загадка[1].

  — Олесь Санін
  •  

Ну, приблизно, відгуки на фільм такі: ми тепер зрозуміли, що ви там робили на Майдані. Чому ви такі дивні люди. Які в ХХІ сторіччі готові брати камінь, пляшку з запальною сумішшю і голими-босими із дерев’яним щитом іти на армію[3].

  — Олесь Санін
  •  

Я шукав історію, яка розкаже про людей, що вижили, і яка буде надихати нас. Власне, такою була історія про кобзарів та репресії, яких вони зазнавали. Була офіційна заборона музичних національних інструментів, зокрема кобзи та бандури. За це людей засуджували до розстрілу. Розповсюдження пісень і їх переписування – каралося. Тоді люди пропадали тисячами, й ніхто на це не зважав.[4]

  — Олесь Санін

З інтерв'ю акторів

ред.
  •  

Коли я йшов зніматися, я не дуже знав, про що він. Тому просто розказав своїм друзям, що зніматись у фільмі про Україну – вони не дуже багато знали. Але коли я приїхав назад, я всім розповів про що цей фільм був і вони трохи зрозуміли[3].

  — Антон Святослав Грін, актор-початківець із американського міста Детройт, що зіграв маленького поводиря
  •  

Принцип життєвий: стався до людей так, як хочеш, щоб ставились до тебе. А от героїня Ольга не така. Якби ви їй сказали «як ви чудово співали», вони би відповіла «дякую, я знаю[3].

  — Джамала, виконавиця головної жіночої ролі – Ольги Левицької
  •  

Це, напевно, одна із найчудовіших знімальних груп і найчудовіший час у моїй роботі, тому що вперше в житті у мене не було абсолютно ніякої конфліктності ні з ким. Ні в тому як грати, ні в тому, з ким грати і так далі[3].

  — Станіслав Боклан, зрячий актор, виконавець ролі сліпого бандуриста Івана Кочерги

Примітки

ред.
  1. а б в г д е ж и к Корреспондент: Інтерв’ю з режисером Поводиря
  2. один із засновників документального кіно, чий фільм Людина з кіноапаратом (1929) вважається однією з найвидатніших документальних стрічок в історії
  3. а б в г Ми тепер зрозуміли, що ви робили на Майдані – іноземці про фільм «Поводир»
  4. Те, про що я дізнався, людям розповідати було неможливо, – розмова з Саніним про "Поводиря"