Подобна Євгенія Володимирівна

Євгенія Володимирівна Подобна (нар. 7 липня 1989) — українська журналістка, воєнна кореспондентка, медіатренерка, викладачка кафедри мультимедійних технологій та медіадизайну Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Євгенія Подобна

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Важливо усвідомити, що коли війна закінчиться, видихати буде зарано. На нас чекатиме ще багато складнощів і роботи. Нам доведеться ще багато-багато років розхльобувати цю історію, тому що війна – це отрута, і детоксикація від неї вимагатиме тривалого часу й багатьох зусиль.

Думала, що скупчення військ на кордоні з Білоруссю – це відволікаючий маневр, щоби відтягнути частину наших військ зі Сходу до північного кордону. Але те, що Білорусь таки пропустила російські колони і стала плацдармом для наступу – стало для мене шоком. Мені видавалась практично неможливою окупація Чорнобильської зони, адже там на кордоні з Білоруссю густі ліси, болотиста місцевість, річки і всього кілька доріг.

Жодна монографія про війну, навіть найоб’єктивніша – з правильними, вивіреними датами й цифрами – не дасть повної картини війни: з людськими емоціями, переживаннями, відчуттями – всім тим, що проживає людина під час війни. Записуючи історії, я намагаюся фіксувати і факти, і почуття, і рефлексії – й таким чином охопити повну картину на прикладі історії однієї людини.

Загалом у нас було дві проблеми. Перша – багато хто роками волів не бачити, що відбувається на Донбасі і тому щиро не вірив, що таке можливо по всій Україні. Друга – багато людей не усвідомлювали, що дорослі – це ми. Що наше життя залежить в першу чергу від нас і ми самі відповідальні за порятунок себе й своєї родини.

Заради хлопців і дівчат, які загинули чи віддали своє здоров’я: які втратили руки, ноги, осліпли, отримали інші важкі травми – ми маємо не просто берегти цю країну, а й розвивати її, робити кращою і жити по совісті. Мені здається, це і має стати нашою головною точкою дотику.

Звільнення Київщини, Харківщини, Херсонщини дуже додали оптимізму й віри у наші сили. Кожна перемога – маленька чи велика – це щоразу переломний момент.

Коли я побачила, як росіяни ледь не першим ділом, наприклад, після захоплення Волновахи, почали викидати і знищувати книжки – зрозуміла, що треба писати і видавати їх із потрійною силою. Росіяни бояться правди, як дідько ладану. Хоча б заради цього варто працювати.

Мені дуже складно далася книжка «Міста живих, міста мертвих». Я ніколи не звикну записувати інтерв’ю про вбивства і катування, й не можу відсторонено фільмувати чи записувати історії тих, кому боляче. Я пропускаю кожну історію через себе і згодом ще довго переживаю її, тому дорожу кожним матеріалом.

Так, як було раніше – вже ніколи не буде. Ми стали іншими й після перемоги на нас чекає інше життя. Чим швидше ми це усвідомимо – тим простіше буде потім.

Усіх українців – незалежно від того, яким був їхній досвід цієї війни – об’єднує те, що за життя кожного і кожної з нас за ці 9 років й особливо за останній рік, віддали свої життя тисячі інших людей. За кожне наше життя заплачено настільки нереальну ціну, що це зобов’язує: найперше – до вдячності і відповідальності.

Цифри забуваються, а людські історії – ні. Якщо історія правдива, щира – вона завжди чіпляє, западає в душу. Якщо згадати родинні розповіді: ніхто не переповідає дати, всі розповідають історії. І в століттях живуть історії. — Про власні книжки

Я ставила їм безліч питань, вони постійно одна одну перебивали, мовляв «Це не важливо, це не цікаво». Я їм натомість казала, що все цікаво і щоб вони розповідали все: бо і про каструлю важливо, і про кота важливо. Ми дуже довго їх записували і коли нарешті закінчили, одна із них сказала: «То що – ви будете нашим голосом?», а інша їй відповіла: «Вона буде нашим криком». — Про героїнь книжки «Міста живих, міста мертвих»