Пономаренко Любов Петрівна

Пономаренко (Кириченко) Любов Петрівна (народилась 25 травня 1955 року, с. Іванківці Срібнянського району Чернігівської області) — українська письменниця-прозаїк. Член Національної спілки письменників України з 1987 року.

Пономаренко Любов Петрівна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати про себе

З дванадцяти років друкувалася в районній та обласній газетах, в шістнадцять стала учасницею республіканської наради обдарованих школярів у Києві та була надрукована у колективній збірці "Барвиста планета".

Спогади про дитинство

Хай усе листя землі закружляє навколо віхолою. Хай стихнуть дощі. Хай птахи злетяться і затулять крилами обрій. Бо до тебе прийшло перше кохання. І хай цей день буде вічним.

Ще вчора ти купалася в річці й пірнала разом з хлопчаками далеко й довго не виринала на поверхню. Потім пливла наввимашки, уздовж чистоводу. Мимо лілій і маківок, мимо спичаків, через різак, що колеться і жалить. Ти пливла, а інші захоплено вигукували на березі. За тобою пливла розсмикана і до пліч розплетена коса. Як ти не любила заплітатися!

Учора ти змагалася з хлопцями в стрибках, грала в знамено, кричала й билася навкулачки, коли перемагала не твоя команда. Учора ти ходила в спортивних штанях, в подертих сандалях із замурзаним обличчям. Ти пасла гуси, ох ті осоружні гуси, будувала з гілок курені, засинала на пологій тополі, перебиралася човном у Рудьків і там ставила ятері.

Біля тебе сидить Віктор, смаглявий кучерявий хлопець з Києва. Віктор приїхав до бабусі на канікули, а до сіна ходить так, заради компанії. Він сидить поруч з тобою, коли віз сколихується, ваші плечі торкаються. Ти спалахуєш вогнем, а він дивиться чи то здивовано, чи ніжно.

Під вечір, коли всі збиратимуться їхати додому, ти побачиш, що Віктор викинув за кущами пілотку з газети. Ти підійдеш крадькома, щоб ніхто не бачив, візьмеш ту пілотку і заховаєш за кофтину. Та пілотка зі старої вицвілої газети лежатиме серед книг не одне літо. Ти розпрощаєшся з нею лише тоді, коли зустрінеш велике, єдине на все життя кохання.

Народилася і росла в хуторі під віковічними деревами, ще змалку відчувала єдність із пташкою, деревом, травиною, бурчаком. Із якоюсь іншою реальністю, в якій все говорило і думало, майже фізично відчувала біль старої черемхи, яку зламав вітер, перев'язувала їй рану; холод комашки, що забігла в краплю роси. І це залишилось на все життя.

Гудуть стовбурами, гомонять... ліси Чернігівщини. Цвітуть узгір'я і солодко пахнуть, губляться у травах тоненькі бурчаки. В такому лісі на пагорбі сховався хутірець всього на дванадцять хат... Он у тій, що скраю, біля дуплистої яблуні, живу я. Мені вже чотири роки – я смагляве дівчисько у барвистій спідниці. Колись на цій яблуні висіла моя колиска, і я засинала під шум дубів і осик...

Школа знаходилася в Іванівцях, за шість-сім кілометрів від Сергушків. Цей шлях щодня долали пішки і вчителі, й учні. У холодну пору року, коли шлях ставав надто небезпечним, учні початкових класів протягом тижня жили при школі в маленькій хатині.

Про доросле життя

Минув рік боротьби за виживання. Залишилася я з п'ятирічним сином і зимували то без дров, то без вугілля, то без хліба, воду брали на другій вулиці. Вигоріла душа за цей рік і не знаю, коли ще зможу щось написати... І вітці, і похвали, і ми, роздмухані по світу, мов пір'їни. Але я чомусь думала інакше – думала, що заблукала, що потратила кращі літа на переїзди, на роботи, які висотували до рубця. І все пролетіло мимо. Ні в яких зграях не була, але видавництва і редакції для мене, як правило, були зачинені...

Цитати із творів

Гер переможений

Полонені німці зводили цей квартал з любов'ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: "Шнель, бидлота, шнель!"

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам'ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: "Гут… кіндер… гут".

Місто давно не сердилося на німців, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів "фрау".

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров'ю. Охоронець замість "шнеляти" простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. В рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували: — Ви не знаєте, де наш тато?..

Джерела

• https://cbs.poltava.ua/index.php/novyny/3184-kozhen-mae-zdobuti-svij-dim
• https://litgazeta.com.ua/biohrafiya-korotko/ponomarenko-lubov-biografia/
• https://edufuture.biz/index.php?title=Любов_Пономаренко._«Гер_переможений»._Гуманістичний_пафос_новели.
• https://libgonchar.org/images/stories/DocS/2015/Ponomarenko.pdf
• https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3583