Садовський Микола Карпович

Мико́ла Ка́рпович Сад́овський (справжнє прізвище Тобіле́вич; 6 (18) липня 1856, Кам'яно-Костувате, Бобринецький повіт, Херсонська губернія, Російська імперія — 7 лютого 1933, Київ)) — український актор, режисер і громадський діяч. Корифей українського побутового театру. Брат Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського й Марії Садовської-Барілотті.

Садовський Микола Карпович

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

«Того року, як усім відомо, указом царським заборонено все, що мало назву українську: книжку, театр і навіть пісню, ту чарівну пісню, якою український народ має право величатися перед усім світом, пісню, в якій цей надзвичайно талановитий народ вилив свою душу, свою незрівняно-поетичну фантазію. Важким гнітом цей указ ліг на груди всього українського громадянства і лежав так нерухомо аж до 1881 року. Цього року колесо фортуни повернулось в трохи інший бік,— і 1881 рік можна вважати за початок нової ери для українського театру». — про заборону української мови Емським указом 1876 року та розвій українського театру Садовський М. Мої театральні згадки 1881-1917 рр. (1906 року)

«З цього читач може собі уявити, яку то страшенну привабу становили українські вистави. Трупа скінчила свої вистави в Харкові перед різдвом; і в той же день М. Л. Кропивницький одібрав від київського антрепренера Іваненка телеграму з проханням до нього і до мене приїхати грати з різдва у Києві. Розуміється, ми не гаючись згодились і, скінчивши в Харкові, поїхали до Києва. Тут при розмові з Іваненком виявилось, що в нього трупи, яка змогла б грати українські вистави, нема, і Іваненко послав запросини Ашкаренкові. Ашкаренко, здається, за 1000 чи за 1500 карбованців узявсь привезти всю трупу до Києва. Тут треба сказати, що вже коли трупа грала в Харкові, було кілька чоловіка охочих попасти в трупу. Отак між іншими попала в трупу молода пані Маркова (Оденцова), що мала гарненький голосок і потім служила довгенько в новозформованій трупі. У Києві, починаючи з різдвяних свят і кінчаючи великим постом, трупа грала щодня і мала, правду кажучи, незаслужено такий надзвичайний успіх, що Іваненко поклав в кишеню чистих 10.000 карб. Вітання були неописані; це викликало між російськими акторами ненависть і злобу з боку одних і бажання попробувати й собі щастя в українській п’єсі та скуштувати того солодкого меду вітання, який тепер випадає на долю українських акторів, у других. З приводу цих відносин я повинен сказати тут кілька слів, пригадавши досить характерні два інциденти». — про збільшення інтересу до українських вистав Садовський М. Мої театральні згадки 1881-1917 рр. (1906 року)

«Вся ця подорож була загальним тріюмфом трупи. Скрізь вітання, овації тощо. Трупа в цім складі програла ще літній сезон під орудою М. Л. Кропивницького, а з зимового сезону на чолі її став, як антрепенер, М. П. Старицький. Ще в той час, коли трупа вперше грала в Києві, поміж київською громадою українців була нарада, що треба комусь із грошовитих громадян стати на чолі трупи і поставити діло якнайкраще, бо розуміється, актори всі — біднота, не змогли зразу обставити блискучо всякий спектакль, на це треба було затратити зразу чимало грошей. За це діло взявся М. П. Старицький; отож під руку його трупа й перейшла з зими 1883 року». — про розвій театральної трупи на початку 1880-х років Садовський М. Мої театральні згадки 1881-1917 рр. (1906 року)

«Розуміється, що після такої відповіді говорити далі не було чого. Спектаклі починались о 7 год. Грали спочатку російські п’єси, як належало по старшинству, але всі вони були такі перекреслені моїм режисерським олівцем, щоб щвидче йшли, що коли б автор їх побачив, запевно не пізнав, що то його п’єса. Публіки в театрі впротяг усього російського відділу не було ні душі. В залі слухали гру акторів тільки порожні крісла та сидів самотній вартовий поліцай, який, куняючи, виконував свій законний обов’язок. А публіка, яка знала порядок спектаклю, сходилась до театру о дев’ятій годині, а та, що, не знаючи, потрапляла раніше, гуляла в фойє, або сиділа в буфеті, довідуючись іноді в капельдинерів, чи багато ще лишилось догравати. Нарешті, обов’язок виконаний. Російська частина спектаклю кінчилась. Починалась українська, і публіка сунула в театр, як бджоли в улик. І за хвилину театральна заля, де одинокою оазою був поліцай, оберталась у цілий квітник. Театр згори донизу був повний. Одного разу йшла «Безталанна», я глянув у щілину в завісі на публіку й побачив, що в льожі градоначальника сидить його жінка. Ну, думаю, приїде значить «сам». Треба гнати спектакль яко мога. Глянув я на годинника — бачу часу вистачить. Коли пройшла одна, друга, третя дія — «його» нема. Нарешті, п’ята вже наближається до кінця, — дивлюсь, у льожу зайшов сам градоправитель і, про щось тихо спитавши жінку, глянув на годинника. Я теж глянув на свого: було за 10 хвилин дванадцята, а лишалось до кінця раптом 2 яви, але ці дві яви мені здалися цілими днями. Нарешті, дія кінчилась і під бурхливі оплески публіки завіса впала; я глянув на годинника — за 3 хвилини дванадцята. Я хутко підбіг до щілини й глянув у льожу градоначальника; він теж глянув на годинника, насупив брови, надів шинелю і вийшов, видимо страшенно незадоволений. З того часу більше я його в театрі не бачив. Так боролись ми з неможливими міністерськими цяркулярами, бажаючи урятувати рідний театр, що його російський німець Дрентельн, «спасітєль отєчєства», загнав у тісний куток одного одеського генерал-губернаторства. Правда, ми мали ще в руках слобідську Україну, але там, крім одного Харкова, грати було ніде, а через те цей район для нас був дуже обмежений, беручи на увагу дуже малий тодішній репертуар. І от настав, нарешті, час, що панів вік погас, як каже байка Глібова. Не стало на київській сатрапії Дрентельна; і я почав дізнавати ґрунт. Але поки почну про облогу Київської фортеці, про її бомбардування та штурм, вернусь трохи назад і розповім, чим же скінчилась моя боротьба з Пеліканом з приводу його претенсій до мене, яко порушника його прерогативів аґента драматичних письменників, бо з цим ділом трохи зв’язана й майбутня облога Києва. Як я вже казав, Пелікан подав на мене в суд, і я доручив провадити цю справу відомому одеському адвокатові, який раніш був головою Єлизаветського окружного суду, Анастасьєву. Він, вважаючи цю претенсію за абсурдну, залюбки взявся за це діло. В окружнім суді діло я програв — суд згодився з доводами Пелікана й присудив заплатити те, що він бажав, сиріч, утроє, за кожну дію. Анастасьєв передав справу в палату. Палата скасувала постанову суду, і Пелікан передав справу в сенат, де вона й лежала щось довгенько, отже я навіть і забув про неї. Достометно вже не пригадаю, котрого це було року, але мене виписала до Москви з трупою артистка Ґорєва, що держала там аж два театри — один так званий Шалапутинський, який потім перейшов до Імператорських театрів, а другий під назвою». — про популярність україномовних вистав у порівнянні з російськомовними Садовський М. Мої театральні згадки 1881-1917 рр. (1906 року)

	«Ще будучи на військовій службі в Бендерах, Микола Садовський брав участь в аматорських виставах, улаштовуваних драмгуртком його полку. Там познайомився він з талановитою аматоркою Марією Заньковецькою. З нею Микола Садовський грав Петра в “Наталці Полтавці”, і вони обоє зробили на присутніх незабутнє враження щирістю гри і красою голосів, обличчя і постатей. З того часу починаються їх сердечні стосунки, взаємоприязнь і симпатія, а потім спільне життя і праця на сцені майже п’ятнадцять років. Хоча кінець кінцем їхні шляхи розійшлися, і це було логічним наслідком їхніх великих талантів, що єднали їм серця поклонників серед інших шляхів – шляхів творчості і праці. Обдарований так щедро від природи і чудовим голосом, і красою обличчя, і талантом, Микола Садовський і на сцені, і поза сценою привертав до себе серця людей – і чоловіків, і жінок. І була вічна боротьба голосу серця з почуттям обов’язку, і це було трагедією життя їх обох – Садовського і Заньковецької». — про талант та здатність Миколи Садовського Микола Садовський – герой в житті, герой на сцені
	— Софія Тобілевич - українська акторка характерного плану, перекладач, фольклористка, мемуаристка, дружина І. Карпенка-Карого

	«Микола Садовський не визначався надзвичайним голосом, але спів його був надзвичайно типічний, народний, і я ніколи не чув ліпшої передачі народних пісень». — про голос М. Садовського Українські адреси в Празі: актор, режисер, співак Микола Садовський (1856–1933)
	— Євген Чикаленко - відомий культурний і громадський діяч, меценат